Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

До цього часу я вже наплакався досхочу і почав думати, чи є сенс плакати далі. Адже ж ані Родрік Рендом, ані капітан британського флоту, як я міг пригадати, ніколи не плакали в таких випадках. Візник побачив мої вагання й висловив думку, що не завадило би покласти мою хустинку на спину коняці, щоб висушити. Я подякував йому й погодився. Якою маленькою здавалася моя хустинка на конячій спині!

Я не полінився зазирнути в гаманець. То був твердий шкіряний гаманець із застібкою, лежали в ньому три блискучі шилінги, що їх, мабуть, Пеготті спеціально відполірувала крейдою мені на радість. Але найдорогоціннішим у ньому був паперовий згорток із двома монетами по півкрони, на якому написано було рукою моєї матері: «Для Деві, на знак моєї любові». Це так зворушило мене, що я попросив візника знову дати мені хустинку. Але той сказав, що краще мені обійтися без неї; я вирішив, що він має рацію, витер очі руками й утримався від плачу.

Це було-таки краще. Щоправда, час від часу я починав схлипувати. Від'їхавши трохи далі, я спитав візника, чи везтиме він мене весь шлях.

— Увесь шлях куди? — спитав візник.

— Туди! — сказав я.

— Куди це туди? — спитав візник.

— До Лондона, — відповів я.

— Та ця шкапа, — відповів візник, смикаючи віжками, — здохне, як свиня, перш ніж пройде половину шляху.

— То ви їдете тільки до Ярмута? — перепитав я.

— Атож, — відповідав візник. — А там я вас посаджу в поштову карету, а поштова карета відвезе вас куди треба.

Така промова була досить довга для візника (звали його містер Баркіс), бо він був, як я вже зазначав у попередньому розділі, чоловік флегматичний та аж ніяк не балакучий. На знак пошани я запропонував йому один пиріжок; він поглинув його вмить, наче слон, і на його великому обличчі з'явилося не більше виразу, ніж у слона.

— Це вона їх пече? — спитав містер Баркіс, схиляючись вперед і тримаючи руки на колінах.

— Ви про Пеготті питаєте, сер?

— Ага! — сказав містер Баркіс. — Про неї!

— Так. Вона пече нам пиріжки і взагалі готує всі страви.

— Та невже? — сказав містер Баркіс.

Він склав губи, ніби збираючись засвистіти, але не свиснув. Він пильно вдивлявся у вуха коняці, ніби побачив там щось нове. Отак сидів він досить довго. Далі спитав:

— У неї нема залицяльників, я сподіваюсь?

— Замлицяльників? — я вирішив, що він не наївся і питає про якусь страву.

— За-ли-цяльників, — пояснив містер Баркіс. — Вона ні з ким не гуляє?

— Це ви про Пеготті?

— Еге ж. Про неї.

— О, ні. В неї ніколи не було залицяльника.

— Не було, справді? — перепитав містер Баркіс.

Він знову склав губи, ніби збираючись засвистіти. Але знову не свиснув і почав пильно придивлятися у вуха коняці.

— Тож вона пече, — мовив нарешті містер Баркіс, — усі пиріжки з яблуками і вміє тістечка робити?

Я відповів, що це безперечний факт.

— Гаразд. Ось, що я вам скажу, — заявив містер Баркіс. — Ви, мабуть, писатимете до неї?

— Я напевно напишу їй, — підтвердив я.

— Ага! — сказав він, помалу звертаючи погляд на мене. — Гаразд. Як будете їй писати, то, може, не забудете сказати, що Баркіс має намір? Не забудете?

— Що Баркіс має намір, — повторив я наївно. — Це й усе доручення?

— Еге ж, — задумливо відказав він. — Еге ж! Баркіс має намір.

— Але ж ви будете в Блендерстоні знову завтра, містере Баркіс, — сказав я, трохи здригаючись при думці, що я буду далеко звідси, — і зможете ще краще передати ваші слова самостійно...

Але він відкинув цю ідею, рішуче хитнувши головою, і знову підкріпив своє попереднє прохання, суворо повторюючи:

— Баркіс має намір. Ось і все.

Я з охотою погодився зробити йому цю послугу. Чекаючи на карету в готелі у Ярмуті цього вечора, я здобув аркуш паперу та каламар і написав такого листа до Пеготті:

«Моя люба Пеготті. Я прибув сюди живий і здоровий. Баркіс має намір. Передайте мамі, що я її люблю. Завжди ваш.

Р. S. Він каже, що саме оце й треба вам написати — Баркіс має намір».

Коли я відповів згодою на прохання містера Баркіса, він остаточно заглибився в цілковите мовчання. Я почувався зовсім стомленим усіма подіями цього дня, влаштувався на якомусь мішку у візку, заснув і спав здоровим сном аж до Ярмута. З двору корчми, до якої ми заїхали, місто це здавалося мені зовсім новим і незнайомим. Я аж утратив сподівання зустрітися з кимсь із сім'ї містера Пеготті, може навіть з самою маленькою Ем’лі.

Поштова карета стояла у дворі, виблискуючи на сонці, але коней не було видно. Здавалося, що карета ніколи не поїде до Лондона. Подумавши це, я почав міркувати, що зрештою станеться з моєю скринею, яку містер Баркіс поставив на бруківці надворі (сам візник поїхав кудись поставити свою коняку), і що станеться зі мною, коли раптом якась леді виглянула з вікна, де висіли кілька курчат і шматки м'яса, і сказала: