Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

— Хоч наш директор міг би зробити ці часи ще щасливішими, коли б не бив нас, — відказав я.

— Може й так! — погодився Тредльс. — Але, друже мій, скільки там сміху було? Пригадуєш ночі в спальні? Коли ми влаштовували вечерю? А коли ти розповідав казки? Ха-ха-ха! А пригадуєш, як мене побили за те, що я плакав після того, як пішов містер Мелл? Старий Крiкль! Хотів би я знову побачитися з ним.

— Він по-звірячому поводився з тобою, Тредльсе! — гнівно сказав я, мені здалося, ніби його тільки в вчора побили.

— Ти так думаєш? — відповів Тредльс. — Дійсно, може, це й правда. Але це вже минулося, й давно минулося. Старий Крікль!

— Ти був тоді під опікою дядька? — спитав я.

— Так! — відгукнувся Тредльс, — того самого дядька, якому я завжди збирався писати. І ніколи не писав! Ха-ха-ха! Так, був у мене тоді дядько. Він помер незабаром по тому, як я залишив школу.

— Що ти кажеш?

— Так! Він вийшов на пенсію, був... як це зветься... драпувальником... мануфактурним торговцем... і зробив був мене своїм спадкоємцем. Але він розлюбив мене, коли я виріс.

— Ти це серйозно? — сказав я.

Він був такий спокійний, що здавалося, ніби він не має на увазі те, що каже.

— О, ще б пак, Копперфілде! Я цілком серйозно, — відповів Тредльс. — Мене ця обставина не дуже радувала, але він дійсно не любив мене. Він казав, що чекав від мене іншого, і врешті одружився зі своєю економкою.

— А ти що зробив? — спитав я.

— Нічого особливого я не зробив, — відповів Тредльс. — Я жив з ними, поки раптом подагра не вдарила його по шлунку. Так ото він помер, а вона вийшла заміж за молодого чоловіка, і так я лишився без коштів.

— І ти зовсім нічого не отримав, Тредльсе?

— Та ні, — сказав Тредльс. — Я отримав п'ятдесят фунтів. Я ніколи не готувався ні до якої професії і спочатку не знав, що мені робити. А проте мені допоміг син одного ділка, який учився в Салем-Гаузі, — Йоулер з кривим носом. Пригадуєш такого?

Ні. За моїх часів його там не було; всі носи були прямими в мої дні.

— Та це байдуже, — вів далі Тредльс, — із допомогою того хлопця я почав переписувати судові папери. Та з цього багато заробити не можна було; тоді я почав переказувати зміст справ, робити витяги тощо. Я хлопець акуратний, Копперфілде, і навчився гарненько робити такі речі. Ну, от! Тоді мені спало на думку стати студентом-юристом, але в мене вже вийшли мої п'ятдесят фунтів. Проте Йоулер рекомендував мене до кількох інших контор, а також і містерові Уотербруку, і я дістав багато замовлень. Мені пощастило також познайомитися з якимсь видавцем, що складає енциклопедію, і він посадив мене за роботу; і, правду кажучи, — він глянув на стіл, — я саме на нього й працюю зараз. Я непоганий упорядник, Копперфілде, але немає в мене винахідницького хисту, зовсім нема. Здається мені, що ніколи не було молодого чоловіка з меншим нахилом до оригінальності, ніж я.

Тредльсові начебто здавалося природним, щоб я погодився з цим, тому я хитнув головою; а він вів далі, з тою самою бадьорою витримкою, — не можу знайти кращого вислову, — як і раніше.

— Отак поволі, не розкидаючись грошима, я нарешті спромігся заощадити сто фунтів. І, дяка небові, сплатив вступний внесок... хоч то була... хоч то справді була… — Тредльс знову зробив таку гримасу, ніби йому виривали другий зуб, — важкувата річ. Досі я живу з тієї роботи, про яку говорив, і сподіваюся цими днями зв'язатися з певною газетою, а це майже те саме, що знайти скарб. А тепер, Копперфілде, бачу, що ти зовсім не змінився, обличчя в тебе таке приємне, і я такий радий бачити тебе, що не можу приховати від тебе нічого! Тому знай, що я заручений.

Заручений! О, Доро!

— Вона донька пастора, — сказав Тредльс, — одна з десяти дітей; живуть вони в Девонширі. Так! — промовив він, побачивши, що я мимоволі поглядаю на малюнок на чорнильниці. — Це та сама церква. Підеш сюди, ліворуч, вийдеш з цих воріт, — водив він пальцем по малюнку, — і саме там, де я тримаю це перо, там стоїть їхній будинок, розумієш, фасадом до церкви!

Тільки згодом мені став зрозумілий захват, з яким він вдався у ті подробиці. Я ж у цей момент егоїстично малював собі план будинку і саду містера Спенлоу.

— Вона така мила дівчина, — вів далі Тредльс. — Трохи старша за мене, але наймиліша у світі дівчина! Я тобі казав, що маю виїхати кудись? Я був саме там. Я пішов туди пішки і повернувся пішки, чудово провів час. Мушу сказати, що заручилися ми вже досить давно, але наш девіз — «чекай і сподівайся». Ми зав­жди це кажемо, «чекай і сподівайся» — зав­жди кажемо ми. І вона змогла б чекати, Копперфілде, до шістдесяти років... до будь-якого віку...