Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

Коли б така розмова тривала ще трохи, то я, мабуть, став би на коліна на гравій, незважаючи на небезпеку подряпати ноги і назавжди бути вигнаним з цього дому. Але, на щастя, альтанка була поблизу, і саме після тих слів ми підійшли до неї.

Там була безліч чудових гераней. Ми прогулювалися перед ними. Дора часто захоплено зупинялася перед деякими квітами, і я зупинявся і захоплювався разом з нею. Дора, сміючись, грайливо підіймала песика, щоб він понюхав квіти; і якщо не всі ми троє перебували в країні чудес, то я вже напевно був там. І до цього дня запах листя герані сповнює мене напівіронічним, напівсерйозним подивом, як сильно я змінився з того часу; і знову бачу я солом'яний капелюшок і блакитні стрічки, пишні кучері, маленького чорного песика у ніжних руках над клумбою квітів і свіжого листя.

Міс Мердстон шукала нас. Вона знайшла нас там і підставила Дорі свою жорстку напудрену щоку для поцілунку. Після цього вона взяла її під руку і змусила нас марширувати на сніданок, немов то був похорон солдата.

Не знаю, скільки випив я чашок чаю, бо його готувала Дора. Але точно пам'ятаю, що я поглинув стільки чаю, що вся моя нервова система (коли вона взагалі була в мене тоді) мусила зруйнуватись. За якийсь час ми пішли до церкви. Міс Мердстон сіла на лаві між мною і Дорою; але Дора співала, і все інше зникало для мене. Хтось молився, — безперечно, за Дору, — і боюся, що більше нічого не пам'ятаю я про цю службу.

День минув спокійно. Гостей не було. Ми гуляли, потім був сімейний обід на чотирьох. Вечір провели серед книжок та картин; міс Мердстон читала якусь проповідь і пильнувала нас. Коли містер Спенлоу сидів навпроти мене після обіду, прикривши голову хустинкою, він і гадки не мав, що в уяві своїй я вже обіймав його як зять. І не підозрював він, коли я попрощався з ним уночі, що оце тільки дав він цілковиту згоду на моє заручення з Дорою, і що я закликав благословення на його голову.

Ми поїхали звідти рано, бо мали розглянути в адміралтейському суді справу про врятування корабля. Справа ця вимагала докладного знання навігаційної науки, тому суддя запросив двох старих шкіперів для допомоги. Незважаючи на ранній час, Дора знову готувала чай за столом; і я мав сумну приємність зняти перед нею на прощання капелюха, коли вона стояла на ґанку, тримаючи Джіпа в руках.

Марні були б спроби змалювати, яким здавався мені того дня адміралтейський суд; як нічого не розумів я з нашої справи; як побачив я, що ім'я «Дора» вирізьблене на срібному веслі — емблемі цього високого суду; що відчував я, коли містер Спенлоу поїхав додому без мене (я плекав божевільну надію, що він знову візьме мене з собою)! Здавалося мені, що я теж моряк, і корабель мій відплив, залишивши мене на безлюдному острові. Коли б той старий судовий зал міг прокинутись і повторити сни наяву, що їх там бачив я про Дору, то зал цей підтвердив би мою щирість.

І це один тільки день, але день за днем, тиждень за тижнем, безнастанно мріяв я про Дору. Я приходив до палати не для справ, а для думок про Дору. Тільки іноді звертав я деяку увагу на справи, і тоді дивувався під час шлюбних справ (згадуючи Дору), як це можуть одружені люди бути нещасливими. А під час розгляду справ про спадщину я міркував, що зробив би заради Дори, якби гроші перепали мені. У перший же тиждень моєї закоханості купив я чотири пишні жилети — не для себе, мені вони були байдужі, а для Дори — і почав носити на вулиці жовті шкіряні рукавички. Саме в цей час з'явились у мене перші мозолі. Коли б показати черевики, які я носив у той період, і зрівняти їх з розміром моєї ноги, то вони б якнайкраще змалювали стан моєї душі.

Та хоч як покалічив я себе цими актами поклоніння Дорі, я щодня проходив не одну милю, сподіваючись зустріти її. На норвудському шляху до мене звикли, як до свого листоноші. Нишпорив я й по всьому Лондону. Я блукав вулицями, де містилися найкращі крамниці для дам; наче стурбований привид, вештався по базару і мандрував у парку, зовсім знесилений. Іноді, дуже не часто, я бачив її. Часом бачив я, як рукавичка її випинається з вікна карети; часом я зустрічав її, трохи прогулювався з нею і міс Мердстон, розмовляв з нею. Після таких зустрічей я завжди почувався дуже нещасливим, бо не спромігся сказати нічого дотепного, бо вона нічого не знає про мою любов і байдужа до мне. Як і слід було сподіватись, я повсякчас набивався на друге запрошення до містера Спенлоу. І завжди я розчаровувався, бо мене не запрошували.

Очевидно, місіс Креп була прониклива. Всього кілька тижнів минуло, як я закохався, і навіть Агнес наважився я написати лише, що був у містера Спенлоу, «сім’я якого, — додав я, — складається з єдиної доньки». Але кажу, що місіс Креп, очевидно, була прониклива жінка, бо вона з самого початку розкрила мою таємницю. Якось увечері, коли я дуже сумував, вона прийшла до мене спитати, чи не можу я позичити їй трохи кардамону з ревенем та сім крапель гвоздичної есенції. Це, як пояснювала вона, було найкращими ліками проти її спазмів. Якщо в мене нема цієї мікстури, то чи не можу я прислужитись їй чаркою бренді. Це не так приємно їй, як перший варіант, але це наступний кращий варіант. Про перші ліки я не чув ніколи, а другі в мене були завжди. Отже, я дав місіс Креп чарку-другу і, щоб у мене не виникали підозри щодо мети вживання цих ліків, вона почала вживати їх у моїй присутності.