Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

— Не журіться, сер, — сказала мiсіс Креп, — гірко мені бачити вас у такому стані, сер. Я сама — мати!

Я не бачив, яке це має відношення до мене, але спробував усміхнутися місіс Креп якнаймиліше.

— Не журіться, сер! — вела далі місіс Креп. — Вибачте, я знаю в чому річ, сер. Тут справа у леді.

— Що ви, місіс Креп? — відказав я, червоніючи.

— О, благослови вас боже! Більше мужності, сер, — підбадьорювала мене місіс Креп. — Ніколи не здавайтеся, сер. Коли вона не всміхається вам, то ще багато їх усміхнеться. Ви такий молодий джентльмен, якому повинні усміхатись, містере Копперфул, і ви мусите знати собі ціну, сер.

Місіс Креп зав­жди звала мене містером Копперфулом: мабуть, головним чином тому, що мене звали інакше.

— А чому це ви гадаєте, що молода леді причетна до цього, місіс Креп? — спитав я.

— Містере Копперфул, — дуже чутливо промовила місіс Креп, — я сама — мати!

Деякий час місіс Креп тільки раз у раз прикладала руку до своїх нанкових грудей і сьорбала ліки, явно жвавіючи з кожною чаркою. Нарешті вона знову заговорила:

— Коли ваша мила бабуся зняла для вас цю квартиру, містере Копперфул, — зазначила місіс Креп, — то я сказала, що тепер у мене є про кого турбуватися. «Дяка богові, — сказала я, — є в мене тепер про кого турбуватись»... Ви мало їсте, сер, мало п'єте...

— Це наштовхнуло вас на такі здогадки, місіс Креп? — спитав я.

— Сер, — сказала місіс Креп, майже суворо, — у мене жили й інші молоді джентльмени крім вас. Молодий джентльмен може занадто уважно ставитися до своєї зовнішності або зовсім не зважати на неї. Він може або занадто часто зачісуватись, або зовсім не зачісуватися. Він може носити черевики або занадто великі для нього, або занадто малі. Це залежить від характеру молодого джентльмена. Але коли він вдається до однієї з цих протилежностей, сер, в обох випадках тут причетна молода леді.

Місіс Креп так рішуче потрясла головою, що в мене не лишилося жодного дюйма для відступу.

— І той джентльмен, що помер тут перед вами, — вела далі місіс Креп, — теж закохався в дівчину з бару і негайно почав вбирати жилети, хоч і дуже залиті вином.

— Місіс Креп, — втрутився я, — я мушу просити вас не змішувати молоду леді, про яку йдеться в моєму випадку, з дівчиною з бару чи ще чимсь подібним, будь ласка.

— Містере Копперфул, — відказала місіс Креп, — я сама мати, і не збираюся цього робити! Прошу вибачити, сер, за втручання. Я ніколи б не хотіла втручатися туди, куди мене не просять. Але ви молодий джентльмен, містере Копперфул, і раджу вам не журитися, збадьоритись і знати собі ціну. Коли б ви захопилися тепер чим-небудь, сер, — додала місіс Креп, — коли б ви захопилися кеглями, — дуже здорова гра — то могли б розважитись, і це пішло б вам на користь.

Після цих слів місіс Креп, благаючи мене найбільше берегтися бренді, який весь випила, велично подякувала мені та пішла геть. Коли постать її зникла в темряві передпокою, порада її здалася мені трохи нахабною; але водночас я вирішив зважити на цю пораду з іншого погляду, як на пораду бути мудрішим і у майбутньому краще приховувати свої таємниці.

Можливо, так на мене подіяла порада місіс Креп, або, скоріше за все, «кеглі» нагадали мені по звучанню «Тредльс», але наступного дня я вирішив піти побачитися з Тредльсом, йому давно вже слід було повернутися. Жив він у завулку біля Ветеринарного інституту в Камден Тауні. Один з наших клерків, що жив у тій місцевості, розповів мені, що в цьому завулку винаймають кімнати, головним чином, джентльмени-студенти, які купують живих ослів і проводять експерименти над цими чотириногими у своїх приватних квартирах. Розпитавши в цього клерка шлях до потрібних мені садів академії, я того ж ранку вирушив до мого давнього шкільного товариша.

То була не така вулиця, на якій я бажав би знайти Тредльса. Здається, мешканці схильні були викидати на брук всякий непотрібний їм мотлох; брук був не тільки слизький, а взагалі непрохідний через гори капустяного листя. Та там були не лише овочі. Шукаючи потрібний мені номер будинку, я наступив на черевик, розбиту соусницю, чорний капелюшок і поламану парасолю — усе це на різних стадіях руйнації.

Вся атмосфера цього місця дуже нагадувала мені дні, коли я жив з містером і місіс Мікоубер. Ще більше нагадав мені про містера і мiсіс Мікоубер потрібний мені будинок, відзначений ветхим благородством і тим відмінний від інших будинків на вулиці, хоч усі вони були збудовані на один зразок і скидалися на малюнки невмілої дитини, яка тільки вчиться малювати будинки. До дверей підійшов я саме тоді, коли їх відчинили перед молочником, і тут я ще раз згадав про містера і місіс Мікоубер.