Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

— Марта хоче, — звернулася вона до Гема, — поїхати до Лондона.

— Чому до Лондона? — спитав Гем.

Він стояв між ними й дивився на бідолашну зі співчуттям і водночас із ревнощами, бо вона приятелює з тією, яку він так любив. І він, і Ем’лі говорили майже пошепки, немов коло хворої.

— Краще там, ніж тут, — гучно проказав третій голос — Мартин, хоч вона не ворухнулася. — Ніхто мене там не знає. Тут мене знають усі.

— Що вона там робитиме? — допитувався Гем.

Марта підвела голову і якусь хвилину дивилася на нього затьмареними очима, потім знову схилила голову і схопилася правою рукою за шию — так, наче в лихоманці чи вражена пострілом.

— Вона спробує зажити порядно, — відказала маленька Ем’лі. — Ви не знаєте, що вона розповіла нам. Хіба ж він знає... хіба ж вони знають, тьотю?

Пеготті співчутливо похитала головою.

— Я спробую, — сказала Марта, — якщо ви допоможете мені виїхати звідси. Гірше, ніж тут, я вже не зможу жити. Спробую зажити краще. О, — затремтіла вона. — Заберіть мене з цих вулиць, де все місто знає мене змалку!

Ем’лі простягла руку до Гема, і я побачив, що він подає їй маленьку полотняну торбинку. Вона, очевидно, спочатку подумала, що то її гаманець, але, помітивши свою помилку, здивовано повернулася до Гема.

— Це все твоє, Ем’лі, — почув я його голос. — Все, що я маю на світі — твоє, любове моя. Мені вони ні до чого, а тобі згодяться.

Очі її знову налилися сльозами, але вона мовчки повернулася до Марти. Не знаю, скільки вона дала їй. Побачив тільки, що вона схилилася над Мартою і поклала гроші їй за пазуху. Вона прошепотіла щось, немовби запитуючи, чи досить цього.

— Більше ніж досить, — відказала та, схопила її руку і поцілувала. Потім Марта підвелась і, закриваючи шаллю обличчя, голосно схлипуючи, повільно пішла до дверей. На якусь секунду зупинилася, чи збираючись сказати щось, чи повернутись назад; але не мовила ні слова. Ховаючи ридання в згортках шалі, пішла вона геть.

Коли зачинилися за нею двері, маленька Ем’лі схвильовано глянула на нас трьох, закрила обличчя руками і зайшлася плачем.

— Не треба, Ем’лі, — сказав Гем, легенько торкаючись її. — Не треба, люба моя! Не плач, маленька!

— О, Геме! — вигукнула вона, все ще жалісно плачучи. — Я не така добра дівчина, як слід. Я знаю, що я іноді не така вдячна, як треба.

— Та що ти, що ти, — втішав її Гем.

— Ні! Ні! Ні! — схлипувала маленька Ем’лі, хитаючи головою. — Я не така добра дівчина, якою мені слід було б бути! Зовсім ні! Зовсім ні!

I вона плакала так, мов серце її розривалось.

— Я зловживаю твоєю любов'ю! Так, так, — схлипували вона. — Я перечу тобі і мучу тебе своїми примхами, хоч мені зовсім не слід цього робити. Ти зовсім інакше ставишся до мене. I чому це я роблю, коли мені слід було б думати тільки про вдячність до тебе, про твоє щастя?

— Ти — моє щастя, люба моя! — казав Гем. — Я щасливий, коли бачу тебе. Я щасливий, коли цілий день думаю про тебе.

— Ах! Цього не достатньо! — скрикнула вона. — Це тому, що ти добрий, але я — погана. О, любий мій! Може, кращою була б твоя доля, якби ти покохав іншу — таку дівчину, що була б більше варта тебе, що була б прив'язана до тебе і ніколи не вередувала, як я!

— Бідолашне серденько, — тихо мовив Гем. — Марта зовсім схвилювала її.

— Тьотю, прошу вас, — скрикнула Ем’лі, — йдіть до мене, щоб я могла покласти голову вам на плече! Ох, я дуже нещасна, тьотю! Ох, я не така добра дівчина, якою мусила б бути! Ні, я знаю, що не така.

Пеготті поспішно підійшла до стільця біля каміна. Ем’лі стала навколішки перед нею, засмучено поглядаючи їй в обличчя.

— Благаю, тьотю, допоможи мені! Геме, любий, допоможи мені. Містере Девід, заради колишніх часів, будь ласка, допоможіть мені! Я хочу стати кращою дівчиною. Я хочу відчути в сто разів більшу вдячність. Я хочу відчути, яке це щастя — бути дружиною доброго чоловіка і жити мирним життям. Горе мені, горе мені! Серце моє, серце моє!

Вона схилила голову на груди моєї старої няньки і припинила благати, її страждання було напівжіночим і напівдитячим, як і вся її поведінка (на мою думку, така манера найбільше пасує її красі); стара моя нянька втішала її, наче дитину.

Помалу вона заспокоїлася. Всі ми намагалися розважити і підбадьорити її; нарешті вона підвела голову і заговорила з нами. Ось і всміхнулася вона, а там розсміялася вголос, і засоромлено сіла між нами; Пеготті зачесала їй кучері, витерла очі, причепурила її, щоб не помітив дядько, коли повернеться вона додому, що його улюблениця плакала.