Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

І цього вечора побачив я те, чого не бачив ніколи раніше. Вона невинно поцілувала свого нареченого в щоку і притулилася до його кремезної постаті, як до своєї найкращої оборони. Разом вони пішли геть під тихим місячним промінням; я стежив за ними, і порівнював їхнє відбуття з Мартиним; і бачив, як маленька Ем’лі обома руками трималася за лікоть Гема і все ще тулилася до нього.

Прокинувшись вранці, я багато міркував про маленьку Ем’лі та про її душевні хвилювання вчора, коли Марта пішла. Я відчув, що ненавмисно викрив місцеві делікатні таємниці, і що їх не можна розповісти навіть Стірфорсові. Нікого не любив я так ніжно, як цю гарненьку дівчину, подругу моїх дитячих ігор. Її серце випадково розкрило мені почуття, що вона не змогла придушити — повторити це будь-кому, навіть Стірфорсові, було б грубим вчинком, негідним ані мене самого, ані нашого невинного дитинства. Тому я вирішив тримати це в глибині своєї душі, а там образ її став ще чарівнішим.

За сніданком мені принесли листа від бабусі. У ньому йшлося про справи, в яких Стірфорс, на мою думку, міг дати мені найкращі поради; я вирішив поговорити з ним про це під час нашої подорожі додому. А поки що в нас було досить справ — треба було попрощатися з усіма нашими друзями. Містер Баркіс був не останній серед тих, хто сумував через наш від’їзд, і я певен, що він навіть охоче відкрив би знову свою скриню і пожертвував би ще одну гінею, коли б цим можна було затримати нас в Ярмуті ще днів на два. Пеготті і вся її сім'я сповнені були смутком. Увесь дім Омера і Джорема вийшов побажати нам щасливої подорожі, а коли треба було віднести наші валізи до карети, то серед моряків знайшлося стільки охочих допомогти Стірфорсові, що нам не треба було б носіїв навіть тоді, коли б ми везли з собою багаж на цілий полк. Одним словом, ми відбули на превеликий жаль усіх присутніх, і чимало людей журилося за нами.

— А ви надовго тут залишитеся, Літтімере? — спитав я, коли він відряджав нас.

— Ні, сер, — відказав він, — очевидно, не дуже надовго, сер.

— Він поки що не може сказати напевно, — байдуже зазначив Стірфорс. — Він знає, що йому треба зробити, і він це зробить.

— У цьому я абсолютно впевнений, — сказав я.

Літтімер торкнувся свого капелюха, ніби на подяку за мою добру думку про нього, і я знову відчув себе восьмирічним хлопчиком. Ще раз торкнувся він свого капелюха, бажаючи нам щасливої подорожі, і залишився стояти на бруківці — респектабельна загадка, мов єгипетський сфінкс.

Деякий час ми їхали мовчки; Стірфорс чомусь не заводив розмови, а я напружено міркував, чи побачу колись знову рідні місця, і які до того часу відбудуться зміни в них і в мені. Нарешті Стірфорс, миттю розвеселившись і ставши говірким, — такі раптові зміни були звичайні для нього, — підштовхнув мене:

— Чи ти розучився розмовляти, Девіде? Що це за лист, про який ти говорив за сніданком?

— О! — сказав я, витягаючи листа з кишені. — Від моєї бабусі.

— А про що, варте обміркування, вона пише?

— Та ось вона нагадує мені, Стірфорсе, — сказав я, — що я вирушив у цю експедицію, щоб оглянутись і трохи подумати.

— Це ти, безперечно, зробив!

— Ба, цього я й не можу сказати. Правду кажучи, я боюсь, що забув про це.

— Гаразд! Оглянься тепер і надолуж те, що згаяв! — відповів Стірфорс. — Подивися праворуч, і ти побачиш плескату рівнину і чимало боліт; подивися ліворуч, і побачиш те саме. Подивись уперед, і не знайдеш ніякої різниці; подивись назад — те саме.

Я розсміявся і зазначив, що ніде тут не бачу слушної для себе професії; мабуть тому, що місцевість дуже пласка.

— Що пише бабуся на цю тему? — поцікавився Стірфорс, глянувши на листа. — Може, вона пропонує щось?

— Авжеж, — сказав я. — Вона мене запитує, чи не сподобається мені стати проктором. Що ти думаєш про це?

— Не знаю, що й сказати, — байдуже відповів Стірфорс. — Це для тебе не гірше, ніж будь-яка інша професія, гадаю?

Я знову не міг стримати сміху, бо він так байдуже ставився до фахів і професій; я висловив своє здивування.

— А що це таке, проктор, Стірфорсе? — спитав я.

— Це щось таке, ніби церковний адвокат, — відповів Стірфорс. — У застарілих судах Докторської палати — старої і темної діри коло собору Святого Павла — править він за те, що прокурор — у цивільних судах. Природно було б скасувати їх ще років двісті тому. Я краще поясню, якщо спочатку розповім тобі, що таке Докторська палата. Це закуточок, де виробляють церковні закони і всякі фокуси зі старими страховидними парламентськими актами, про які три чверті світу не знає нічого, а одна чверть вважає їх викопаними з часів Едуардів [15] З XIII по XIV ст., коли на троні Англії послідовно були королі Едуард I, ІI, ІІІ. . Це місце має старовинну монополію на справи про заповіти і одруження та на диспути між власниками кораблів і човнів.