Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

Увесь вечір ми розмовляли майже виключно про неї; і коли розходилися, Стірфорс, перехилившись через поруччя, гукнув мені: «Боб свар!»

Як же я здивувався, коли підійшов до житла містера Баркіса і побачив Гема, що ходив назад-вперед по вулиці. Та ще більше здивувався я, почувши від нього, що маленька Ем’лі тут. Звичайно, я спитав його, чому він не ввійшов теж, а блукає сам по вулиці.

— Отож бачите, мастере Деві, — нерішуче відповів він, — Ем’лі розмовляє там з кимсь.

— Я гадав би, — зазначив я, усміхаючись, — що саме тому ви могли б бути там, Геме.

— Атож, мастере Деві, взагалі кажучи, так воно і годиться, — сказав він. — Але слухайте, мастере Деві, — його голос став низький і понурий. — То молода жінка, сер... молода жінка, з якою Ем’лі була знайома колись, і з якою їй не слід було б більше знатись.

Ці слова пролили трохи світла на ту постать, яку я помітив за ними кілька годин тому.

— То нещасна істота, мастере Деві, — сказав Гем. — Ціле місто топче її ногами. Тиняється по вулицях... Кого люди цураються, того й земля не держить.

— Чи не її бачив я сьогодні ввечері, Геме, на піску, після зустрічі з вами?

— Вона йшла слідом за нами? — спитав Гем. — Мабуть, її, мастере Деві. Я тоді не помітив, що вона йде за нами, сер, аж доки вона не підійшла до Ем’лі й не прошепотіла: «Ем’лі. Ем’лі, заради Христа, змилосердься наді мною. Колись і я була така, як ти»; такі сумні слова, мастере Деві, моторошно було їх почути.

— Справді, Геме. А що ж відповіла Ем’лі?

— Ем’лі сказала: «Марто, це ти? Ох, Марто, невже це ти?» — бо ж вони довго працювали разом у містера Омера.

— Тепер я пригадую її! — скрикнув я, згадавши одну з двох дівчат, що побачив, уперше прийшовши туди. — Цілком добре пригадую її.

— Марта Ендел, — додав Гем. — Вона років на два-три старша за Ем’лі, але вчилась у школі разом з нею.

— Імені її я не чув ніколи, — зазначив я. — Та вибачте, що я перериваю вас.

— Та що ж, мастере Деві, — відповів Гем, — все майже сказано в цих словах: «Ем’лі, Ем’лі, заради Христа, змилосердься наді мною, колись і я була така, як ти». Вона хотіла поговорити з Ем’лі. Ем’лі не могла розмовляти з нею там, бо її дядько мав повернутися додому, а він не дозволив би — ні, мастере Деві, — урочисто заявив Гем. — Він не міг би, хоч який він добрий і м'якосердий, бачити їх разом, він не дозволив би за всі скарби моря.

Я знав, що він правду каже. У той момент я зрозумів це не гірше за Гема.

— Отож, Ем’лі написала щось олівцем на клаптику паперу, — продовжував він, — і, віддавши крізь вікно, наказала їй принести цього папірця сюди. «Покажи це, — говорить, — моїй тітці, місіс Баркіс, і вона посадить тебе біля каміна, бо вона любить мене. Коли дядько вийде, я прийду туди». А потім вона розповіла мені те, що я вам розповідаю, мастере Деві, і попросила провести її. Що я можу зробити? Їй не слід було б знатися з такими дівчатами, але не можу я відмовити їй, коли сльози в неї на обличчі.

Він засунув руку за пазуху і обережно витяг гарненький маленький гаманець.

— Хіба ж я міг відмовити їй, коли сльози на її обличчі? Мастере Деві, — сказав Гем, ніжно гладячи гаманець своєю грубою долонею, — як міг я відмовити їй, коли вона дала мені оце віднести... і я знав, для чого вона це несе. Отака цяцька! — Гем задумано подивився на гаманець. — І в ній трохи грошей! Ем’лі, моя люба!

Коли він поклав гаманця назад, я міцно потиснув йому руку, бо тільки цим міг я висловити свої почуття, і хвилину-дві мовчки походжали ми вулицею. Потім відчинилися двері, і Пеготті жестом покликала Гема. Я хотів був лишитися на вулиці, але вона вийшла за мною, благаючи мене теж увійти. Та й тоді я волів би уникнути кімнати, де всі вони зібралися; проте цього не можна було зробити, вони сиділи в тій кухні з кахельною підлогою, про яку я вже не раз говорив. Двері з вулиці відчинялися просто туди, і я опинився серед тих людей, не встигши навіть зрозуміти, куди йду.

Дівчина — та сама, яку я побачив на піску, — сиділа на підлозі біля каміна, поклавши голову і руку на стілець. Видно було, що Ем’лі щойно встала з цього стільця, і що запаморочена голова тієї дівчини лежала, мабуть, на її колінах. Я майже не бачив обличчя дівчини — воно вкрите було скуйовдженим волоссям, — але помітив, що вона молода і гарна. Пеготті плакала, і маленька Ем’лі теж. Як увійшли ми, то ніхто не мовив ані слова; здавалося, що настінний годинник біля буфету стукотів у цій тиші вдвічі гучніше, ніж звичайно.

Ем’лі заговорила перша.