Дені Дідро - Жак фаталіст і його пан

Абатові ордену належав дім, що прилягав до манастиря. Цей дім мав двоє дверей: одні виходили на вулицю, другі — до манастиря. Гюдсон зламав обидва замки, і дім настоятеля став осередком нічних розваг, а настоятелеве ліжко місцем розпусти. Коли надходила ніч, через ті двері, що виходили на вулицю, він уводив в апартаменти абата жінок легкої поведінки різних станів, і там улаштовувалися пишні вечері. Гюдсон мав свою сповідальню і використовував її на те, щоб спокушати всіх жінок, які йому припадали до вподоби. Серед них трапилася одна молода кондиторка, що уславилася в своїй дільниці вродою й веселою вдачею. Гюдсон, не мавши змоги відвідувати її дома, замкнув її в своєму гаремі. Цей спосіб викрадення не обійшовся без того, щоб не викликати підозріння у її родичів і чоловіка. Вони зібралися гуртом до нього. Гюдсон прийняв їх з розгубленим виглядом. Коли ж ці добрі люди саме приготувалися викласти перед ним свій клопіт, ударив дзвін до вечірні: була якраз шоста година. Гюдсон наказав їм мовчати, зняв з голови капелюх, розмашисто перехрестився і глибоко зворушеним голосом почав проказувати: “Angelus Domini nuntiavit Mariae...”* і т. д. Можна собі уявити, як було соромно батькові й братам кондиторки, що їм закрадалися такі підозріння, і, йдучи сходами вниз, вони виказували її чоловікові: «Сину мій, тобі бракує десятої клепки... Чи тобі не соромно, брате? Чоловік, що проказує ˝Янгола˝... Це ж святий!»

Одного зимового вечора, коли він повертався до свого манастиря, до нього причепилася одна з тих істот, що чигають на перехожих. Вона йому сподобалася, і він пішов з нею. Та щойно він увійшов до її хати, як слідом за ним нагодилася варта. Ця пригода могла б погубити когось іншого, але Гюдсон був з тих, що мають голову на плечах, і цей небезпечний випадок закінчився тим, що він зискав собі прихильність і підтримку начальника поліції. Ось що він сказав йому, бувши приведений до нього:

— Мені на ім'я Гюдсон, я настоятель манастиря. Коли я сюди прийшов, скрізь панував нелад; не було ні науки, ні дисципліни, ні доброго звичаю; духовні діла були скандально занедбані, а безгосподарність загрожувала манастиреві неминучою руїною. Я все впорядкував; але й я людина, і я волію мати справу з продажною жінкою, ніж спокушати чесну дівчину. А тепер можете робити зо мною, що хочете.

Начальник поліції порадив йому на майбутнє бути більше обачним, обіцяв йому затримати в таємниці цей випадок і висловив побажання познайомитися з ним ближче.

Тим часом вороги, що оточили його з усіх боків, послали кожен від себе генералові ордену справоздання, де було занотоване усе, що вони знали про погану поведінку Гюдсона. Співставлення цих справоздань збільшувало їх силу. Генералом ордену був янсеніст і наслідком цього був радий нагоді вчинити помсту за всі переслідування, яких зазнали від Гюдсона прихильники його поглядів. Він був би без міри втішений, якби можна було обвинувачення в розпусті й занепаді моралі, що стосувалися лише одного захисника булли, поширити на всю секту. У відповідності з цим він передав різні справоздання про вчинки Гюдсона на руки двох комісарів, яких він потаємно вислав з наказом перевірити всі ці факти і юридично їх ствердити; додавши до цього, що їм належить поставитися до справи з найбільшою обережністю, бо це єдиний засіб зненацька заскочити винного і вирвати його з-під протекції двору й єпископа Мірпуа,* в очах якого янсенізм був найбільшим з усіх злочинів, а визнання булли Unigenitus* — найпершою чеснотою. Рішар, мій секретар, був одним з двох комісарів.

Отак ці двоє людей, залишивши послушницькі келії, опинилися в манастирі Гюдсона і заходилися потайки збирати інформації. Невдовзі вони уклали такий довгий реєстр злочинів, що їх вистачило б для запроторення до в'язниці хоч і п'ятдесятьох ченців. Їх перебування там було тривале, але вони поводилися так розумно й обачно, що нічим себе не зрадили. Гюдсон, на що вже був мастак, і то ходив над безоднею своєї загибелі, нічого не помічаючи. Хоч врешті його згодом почало дещо непокоїти те, що ці два новоприбулі не робили жодних зусиль, щоб йому уподобатися, як і таємниця їхнього приїзду, виходи з манастиря то разом, то поодинці, часті їх зустрічі з іншими ченцями і ті люди, яких вони відвідували чи які до них приходили. Він почав до них сам приглядатися і звелів стежити за ними, і скоро йому стала ясною мета їхньої місії. Але він зовсім не розгубився, поклавши собі знайти спосіб, щоб, не втікавши самому від бурі, яка над ним нависла, відвести її на голови тих двох комісарів. І ось на якому хитрому рішенні він зупинився.