Дені Дідро - Жак фаталіст і його пан

І потім, читачу, усе про любов та й про любов; одна, дві, три, чотири розповіді про кохання, які ти вже чув від мене; три чи чотири розповіді про кохання, які ще ти матимеш: хіба не вистачає цих розмов про кохання! З другого ж боку, й те правда, що коли вже для тебе пишеться, то або доводиться відмовитися від твого схвалення, або належить писати тобі до вподоби, а тобі ж конче хочеться розповідей про кохання. Усі твої новелі, читачу, у віршах чи в прозі, це розповіді про кохання. Майже всі твої поеми, елегії, еклоги, ідилії, пісні, епістоли, комедії, трагедії, опери — усе про кохання. Майже всі мальовила й скульптури — розповіді про кохання. Від початку свого існування ти живишся виключно розповідями про кохання, і тобі вони ніколи не надокучають. Вас тримають на цьому режимі і триматимуть без кінця, незалежно від того, чоловіки ви чи жінки, дорослі чи малі діти, і вам це ніколи не надокучить. По правді кажучи, це й чудово. Я хотів би, щоб й історія секретаря маркіза Дезарсі була також розповіддю про кохання; але боюся, що з неї нічого такого не видобудеш, і тобі, читачу, вона здаватиметься нудною. Тим гірше для маркіза Дезарсі, для Жакового пана, для тебе, читачу, і для мене.

— Буває такий час, коли майже всі молоді дівчата й хлопці впадають у меланхолію; їх мучить якийсь невиразний неспокій, який налягає на все і не знаходить нічого, на чому він міг би вгамуватися. Вони шукають самотности, плачуть; їх приваблює манастирська тиша. Уява про мир і спокій, які панують у манастирській келії, спокушає їх. Перші вияви темпераменту, що прокидається в них, вони приймають за голос Божий, що кличе їх: і саме в такий час, коли в них починає бунтувати природа, вони обирають собі спосіб життя, протилежний покликові природи. Запаморочення не триває довго; голос природи набирає більшої виразности; його починають усвідомлювати, і тоді замкнену в мурах людину опадає почуття жалю, апатії, напади гістерії, шалу чи безнадії...

Такими словами почав свою розповідь маркіз Дезарсі.

— На сімнадцятому році свого життя Рішар (це ім'я мого секретаря) почав нудити світом, утікати з батьківського дому і вступив до чину премонстрантів.*

Пан: До чину премонстрантів? Я схвалюю його вибір. Вони білі, як лебеді, і святий Норбер, що згуртував їх, забув лише одне в своєму статуті...

Маркіз Дезарсі: Приписати кожному ченцеві окрему колясу.

Пан: Якби боги любови не мали звички ходити зовсім голими, вони одягалися б у ряси премонстрантів. У цьому ордені панує зовсім своєрідна політика. Ченцям дозволяють бути в товаристві герцоґинь, маркіз, графинь, президентш, жінок державних радників, навіть фінансистів, але ніколи в світі в товаристві міщанок; хоч і яка була б вродлива крамарка, ви рідко побачите премонстранта в якійсь крамниці.

Маркіз Дезарсі: Це саме казав мені й Рішар. Якби не опір батьків, Рішар постригся б по двох роках послушництва. Його батько зажадав, щоб він повернувся додому з тим, що йому буде там дозволено, дотримуватися всіх правил манастирського життя, перевірити своє покликання протягом одного року. Умова була чесно дотримана обома сторонами. Рік випробування проминув на очах родини, і Рішар зажадав дозволу прийняти постриження. Але батько відповів йому:

— Я дав тобі один рік, щоб ти дійшов остаточного рішення, і сподіваюся, що ти не відмовиш мені ще раз такого строку з тією самою метою. Зрештою, я погоджуюся на те, щоб ти перебув цей рік, де тобі захочеться.

До кінця цього другого строку ігумен манастиря узяв його до себе, і саме в цей час Рішар заплутався в одну з тих пригод, які трапляються тільки в манастирях. На чолі одного з манастирів ордену стояв тоді один настоятель дуже своєрідної вдачі, — його називали отцем Гюдсоном. Отець Гюдсон був дуже гарної зовнішности: велике чоло, продовгасте обличчя, орлиний ніс, великі сині очі, гарні широкі щоки, гарні уста, гарні зуби, тонка усмішка; голова його була вкрита копицею білого волосся, що надавало гідности його вроді. Усім він був обдарований: дотепністю, знаннями, веселою вдачею, гідністю в поставі й у слові, любов'ю до ордену й працьовитістю, але заразом і бурхливими пристрастями, невгамовною жадобою розваг і жінок, здатністю до найнесамовитіших інтриґ, до розпусти без меж і абсолютного деспотизму в манастирському житті. До того, як він узяв у свої руки управління манастирем, там панував невігласний янсенізм;* наука дійшла до занепаду, у господарських оправах панував повний нелад, дотримання релігійного звичаю зовсім занепало і служби Божі відбувалися абияк, зайві приміщення були зайняті розбещеними дармоїдами. Отець Гюдсон навернув або видалив геть янсеністів, сам узявся керувати годинами навчання, упорядкував господарські справи, відновив суворе дотримання статуту, вигнав геть непристойних дармоїдів, установив порядок у богослуженнях і надав їм належної гідности, піднісши таким чином монашу громаду до зразкового вигляду. Тільки сам себе він звільнив від дотримання суворого порядку, якого вимагав від інших. Він не був дурний, щоб накласти й на себе залізне ярмо, у яке запряг інших. Вони ж затялися всі проти отця Гюдсона в гніві, таємному і тим ще більш упертому й небезпечному. Кожен був йому ворогом і шпигуном; кожен потайки намагався розкрити його темні діла; кожен вів свій власний реєстр його потайних пригод; кожен затявся його знищити. За ним стежили, куди тільки він повернувся, і про його інтриги вже знали, щойно він починав їх закручувати.