Дені Дідро - Жак фаталіст і його пан

Погодьмося, подруге, що як неможливо Жакові не знати своєї переваги й сили над своїм паном, так неможливо й панові не усвідомлювати своєї слабости й позбутися неминучости поступатися Жакові; тож хай буде Жак зухвалий, а пан для святого спокою хай цього не помічає. Усе це було укладене без нашого відома, усе було припечатане там, угорі, ще заки Жак і його пан появилися на світ. Було призначене, щоб ви мали титули, а я тримав у своїх руках справи. І якби ви хотіли стати проти волі природи, це було б те саме, що товкти воду в ступі.

Пан: Але в такому випадкові твоя доля була б краща, ніж моя.

Жак: А хто це заперечує?

Пан: За цих обставин мені не лишається нічого іншого, як стати на твоє місце, а тебе поставити на своє.

Жак: А знаєте, що з того вийшло б? Ви втратили б титул і не дістали б у свої руки справ. Лишимося, як ми є; кожен з нас добрий на своєму місці. І хай решта нашого життя піде на те, щоб з нього зробили приказку.

Пан: Яку приказку?

Жак: Жак верховодить над паном. Ми будемо перші, про кого таке скажуть, але потім це саме повторюватимуть про тисячі інших, які варті будуть більше, ніж ви й я.

Пан: Але, я гадаю, це жорстоко, дуже жорстоко.

Жак: Мій пане, мій дорогий пане, ви торкаєтеся колючки, яка від того тільки болючіше колотиме. Отак хай і буде домовлене між нами.

Пан: А що важить наша угода, коли й так існує неминучий закон?

Жак: Важить багато. Гадаєте, що було б зайве одверто й ясно знати взаємини, що укладаються між нами? До всіх наших сварок, які були досі, дійшло тільки тому, що ми зовсім щиро не порозумілися між собою: ви не сказали, що хочете називатися моїм паном, а я — що маю бути вашим паном. Але тепер це з'ясувалося, і нам не лишається іншого, як верстати свою життєву путь у відповідності з тим, як ми домовилися.

Пан: Але звідки, до дідька, ти навчився такого?

Жак: З великої книги. О, мій пане, можна багато думати, метикувати, учитися з усіх книжок у світі і однак, не читавши великої книги, лишатися неуком...,

•••

По обіді випогодилося. І кілька подорожніх принесли вістку, що вода в потоці спала. Жак зійшов униз, а його пан щедро заплатив господині. При брамі заїзду згромадилося велике число подорожніх, що збилися тут під час негоди і тепер збиралися у дальшу путь. Серед них були Жак і його пан, той чоловік, про дивовижне одруження якого була мова, і його компаньйон. Хто був піхотою, брав свій ціпок і сакви на плечі; інші мостилися в своїх балагулах чи колясах; вершники, уже на конях, випивали по останній на дорогу. Привітна господиня, тримаючи пляшку в руці, подавала склянки й наповнювала їх знову, не забуваючи й себе; подорожні на прощання говорили їй се-те, що належить у такому випадкові, вона ж відповідала ввічливо й весело. Врешті, надійшов час стиснути коні острогами, махнути на прощання рукою і в дорогу.

Сталося так, що Жакові та його панові випала одна дорога з маркізом Дезарсі та його компаньйоном. З цих чотирьох персонажів ще не відомий тобі, читачу, цей останній. Йому було ледве двадцять два чи двадцять три роки. З обличчя видно було, що він сором'язливий, голову тримав, трохи схиливши набік, до лівого плеча, був мовчазний і в товаристві не знав, як поводитися. Коли йому доводилося вклонитися, він схилявся верхньою частиною тіла, не зрушуючи з місця ніг. Коли ж сидів, то мав звичку прикривати полами ноги і ховати руки в розрізах сурдута, слухаючи розмову інших з півзаплющеними очима. З цих звичок Жак відразу відгадав його і, схилившись до вуха свого пана, шепнув йому:

— Закладаюся, що цей парубійко носив монашу рясу.

— Чому ти так -думаєш, Жаку?

— Самі побачите.

Наші четверо подорожників, їдучи разом, розмовляли про дощ, про гарну погоду, про господиню й господаря, про сварку, яку маркіз Дезарсі мав за Ніколь. Ця голодна й брудна сука безперестань приходила обтиратися об його панчохи. Спробувавши кілька разів відігнати її серветкою, але безуспішно, він дав їй доброго носака... Так зійшла мова на дивну любов жінок до тварин. Кожен висловив свою думку. І Жаків пан, звертаючись до Жака, спитав його:

— А ти, Жаку, що про це думаєш?

Жак запитав свого пана, чи він часом не помічав, що бідні люди, навіть не мавши хліба для самих себе, тримають собак; чи він не помітив також, що ці собаки вимуштрувані показувати всякі штуки: ходити на задніх лапах, щось приносити, танцювати, плигати через палицю, удавати мертвих, так що ця муштра перетворює їх на найнещасніших тварин світу. З чого він зробив висновок, що кожна людина хоче кимось командувати; а тому що тварини посідають у суспільстві місце безпосередньо під клясою останніх громадян, якими командують всі інші кляси, тому ця кляса береться до тварин, щоб бодайким командувати.