Лев Толстой - Війна і мир 3-4

Хоч як принадно було французам обвинувачувати звірство Растопчина і росіянам обвинувачувати лиходія Бонапарта або потім вкладати героїчний смолоскип у руки свого народу, не можна не бачити, що такої безпосередньої причини пожежі не могло бути, бо Москва повинна була згоріти, як повинно згоріти кожне село, кожна фабрика, кожен дім, з якого вийдуть хазяї і в який пустять хазяйнувати і варити собі кашу чужих людей. Москву спалили мешканці, це правда; але не ті мешканці, які залишилися в ній, а ті, які виїхали з неї. Москва, захоплена ворогом, не залишилась цілою, як Берлін, Відень та інші міста, лише внаслідок того, що мешканці її не підносили хліба-солі та ключів французам, а виїхали з неї.

Вбирання французів, розходячись зорею по Москві, 2 вересня тільки надвечір досягло кварталу, в якому жив тепер П’єр.

П’єр перебував після двох останніх, самотньо і незвичайно проведених днів, у стані, близькому до божевілля. Усім єством його владала одна невідчепна думка. Він сам не знав, як і коли, але думка ця оволоділа ним тепер так, що він нічого не пам’ятав з минулого, нічого не розумів з теперішнього; і все, що він бачив і чув, відбувалося перед ним, як уві сні.

П’єр пішов зі свого дому лише для того, щоб позбутися складної плутанини вимог життя, яка охопила його, і яку він у тодішньому стані неспроможний був розплутати. Він поїхав на квартиру Йосипа Олексійовича під приводом розгляду книг та паперів небіжчика лише тому, що він шукав заспокоєння від життьової тривоги, — а зі спогадом про Йосипа Олексійовича пов’язувався в його душі світ вічних, спокійних і урочистих думок, цілком протилежних тривожній плутанині, що в неї, як він почував, його втягало. Він шукав тихого пристановища і справді знайшов його в кабінеті Йосипа Олексійовича. Коли він у мертвій тиші кабінету сів, спершись ліктями на запилений письмовий стіл небіжчика, в його уяві спокійно і значущо один по одному стали виникати спогади останніх днів, особливо Бородінського бою і непереборного для нього відчуття своєї нікчемності та облудності в порівнянні з правдою, простотою і силою того розряду людей, які відбились у нього в душі під назвою вони . Коли Гарасим розбудив його від задуми, у П’єра виникла думка про те, що він візьме участь у народному захисті Москви, який — де було відомо П’єру — передбачався. І з цією метою він зараз же попросив Гарасима дістати йому каптан та пістолет і сказав йому про свій намір залишитися, приховуючи своє ім’я, в домі Йосипа Олексійовича. Потім, протягом першого, самотньо і бездіяльно проведеного дня (П’єр кілька разів намагався і не міг зупинити свою увагу на масонських рукописах), в нього кілька разів туманно майнула давня думка про кабалістичне значення його імені у зв’язку з іменем Бонапарта; але думка ця, про те, що йому, l’Russe Besuhof, призначено покласти край владі звіра, виникла в нього ще тільки як одна з мрій, які безпричинно й безслідно пробігають в уяві.

Коли, купивши каптан (з метою лише брати участь у народному захисті Москви), П’єр зустрів Ростових і Наташа сказала йому: «Ви залишаєтесь? Ах, як це гарно!» — в голові в нього майнула думка, що справді гарно було б, навіть якби і взяли Москву, йому залишитися в ній і здійснити те, що йому призначено.

Другого дня він, з однією думкою не жаліти себе і ні в чому не відставати від них, ходив за Тригорну заставу. Але переконавшись, що Москви не захищатимуть, і повернувшись додому, він раптом відчув, що те, що перше йому здавалося лише можливістю, тепер стало доконечною потребою і неминучістю. Він повинен був, приховуючи своє ім’я, зостатися в Москві, зустріти Наполеона і вбити його, щоб або загинути, або покласти край лихові всієї Європи, причиною якого, на думку П’єра, був тільки Наполеон.

П’єр знав усі подробиці замаху німецького студента на життя Бонапарта у Відні в 1809 році і знав, що студента того було розстріляно. І та небезпека, на яку він наражав своє життя здійсненням свого наміру, ще дужче збуджувала його.

Два однаково сильних почуття невідпорно прихиляли П’єра до його наміру. Перше було почуття потреби жертви і страждання в свідомості загального лиха, те почуття, внаслідок якого він 25-го поїхав до Можайська і заїхав у самий вир бою, тепер утік зі свого дому і, звиклий до розкоші та вигід життя, спав не роздягаючись на твердому дивані і їв одну їжу з Гарасимом; друге — було те невизначне, винятково російське почуття презирства до всього умовного, штучного, людського, до всього того, що більшість людей вважає за найвище благо світу. Вперше П’єр спізнав це чудне й чарівне почуття у Слободському палаці, коли він раптом відчув, що і багатство, і влада, і життя, все те, що так старанно влаштовують і бережуть люди, — все це коли й варте чого-небудь, то тільки тією насолодою, з якою все це можна кинути.