Лев Толстой - Війна і мир 3-4

Приїхавши до свого заміського дому і захопившись домашніми розпорядженнями, граф цілком заспокоївся.

Через півгодини граф їхав добрими кіньми через Сокольниче поле, вже не згадуючи про те, що було, а думаючи і міркуючи лише про те, що буде. Він їхав тепер до Яузького мосту, де, йому сказали, був Кутузов. Граф Растопчин готував у своїй уяві ті гнівні і дошкульні докори, які він зробить Кутузову за його обман. Він дасть відчути цьому старому придворному лисові, що відповідальність за всі нещастя, які мають статися від залишення столиці, від загибелі Росії (як думав Растопчин), ляже лише на його стару голову, що вижила з розуму. Обдумуючи заздалегідь те, що він скаже йому, Растопчин гнівно обертався в колясці і сердито оглядався на всі боки.

Сокольниче поле було пустельне. Тільки в кінці його, біля богадільні та жовтого дому, видно було купки людей у білій одежі і кілька таких самих людей поодинці йшли полем, щось вигукували й розмахували руками.

Один з них біг навперейми колясці графа Растопчина. І сам граф Растопчин, і його кучер, і драгуни, всі дивилися, з невиразним почуттям жаху та цікавості на цих випущених божевільних і особливо на того, що підбігав до них. Хитаючись на своїх довгих худих ногах, метляючи на вітрі полами халата, божевільний цей швидко біг, не зводячи очей з Растопчина, і кричав йому щось хрипким голосом, роблячи знаки, щоб він зупинився. Обросле нерівними жмутиками бороди, понуре й урочисте обличчя божевільного було худе й жовте. Чорні агатові зіниці його бігали низько і тривожно по шафраново-жовтих білках.

— Стій! Зупинись! Я кажу! — вигукував він пронизливо і знову щось, задихаючись, кричав із значущими інтонаціями та жестами.

Він порівнявся з коляскою і біг з нею поруч.

— Тричі вбили мене, тричі воскресав з мертвих. Вони побили камінням, розп’яли мене... Я воскресну... воскресну... воскресну. Розтерзали моє тіло. Царство боже зруйнується... Тричі зруйную і тричі відновлю його, — вигукував він, дедалі підвищуючи голос. Граф Растопчин раптом зблід так, як він зблід тоді, коли натовп кинувся на Верещагіна. Він одвернувся.

— Па... паняй швидше! — крикнув він до кучера тремтячим голосом.

Коляска помчала на всю прудкість коней; але довго ще позад себе граф Растопчин чув, усе далі й далі, божевільний розпачливий крик, а перед очима бачив лише здивовано-злякане, закривавлене обличчя зрадника в хутряному кожушку.

Хоч який свіжий був цей спогад, Растопчин почував тепер, що він глибоко, до крові, врізався в його серце. Він ясно почував тепер, що кривавий слід цього спогаду ніколи не загоїться, а навпаки, що далі, то зліше, болючіше житиме до кінця життя цей страшний спогад у його серці. Він чув, здавалося йому тепер, звуки своїх слів: «Рубай його, ви головою відповісте мені!» — «Нащо я сказав ці слова! Якось ненароком сказав... Я міг не сказати їх (думав він): тоді нічого б не було». Він бачив злякане і потім раптом пойняте люттю обличчя драгуна, який ударив, і погляд мовчазного, несміливого докору, що його кинув на нього цей хлопець у лисячому кожушку... «Але я не для себе зробив це. Я повинен був зробити так. La plèbe, le traître... le bien publique» [231], — думав він.

Біля Яузького мосту все ще товпилося військо. Було гаряче. Кутузов, понурий, сумний, сидів на лавочці біля мосту і нагайкою водив по піску, коли до нього бучно підлетіла коляска. Чоловік у генеральському мундирі, у капелюші з плюмажем, з метушкими, чи то гнівними, чи то зляканими очима підійшов до Кутузова і став по-французькому говорити йому щось. Це був граф Растопчин. Він говорив Кутузову, що прибув сюди тому, що Москви і столиці нема більш і що є лише армія.

— Було б інакше, якби ваша світлість не сказали мені, що ви не здасте Москви, не давши нового бою: всього цього не було б! — сказав він.

Кутузов дивився на Растопчина і, наче не розуміючи значення звернених до нього слів, старанно силкувався прочитати щось особливе, написане в цю хвилину на обличчі людини, що говорила з ним. Растопчин, збентежившись, замовк. Кутузов злегка похитав головою і, не зводячи допитливого погляду з обличчя Растопчина, тихо промовив:

— Так, я не віддам Москви, не давши бою.

Чи думав Кутузов про щось зовсім інше, кажучи ці слова, чи навмисне, знаючи їх нісенітність, сказав їх, але граф Растопчин нічого не відповів і поспішно відійшов від Кутузова. І дивна річ! Головнокомандуючий Москви, гордий граф Растопчин, узявши в руки нагайку, підійшов до мосту, де збились докупи підводи, і став, вигукуючи, розганяти їх.