Лев Толстой - Війна і мир 3-4

Одні били і шарпали Верещагіна, другі високого парубка. І зойки почавлених людей і тих, що намагалися врятувати високого парубка, тільки збуджували лють натовпу. Довго драгуни не могли звільнити закривавленого, мало не до смерті побитого фабричного. І довго, незважаючи на всю гарячкову квапливість, з якою натовп намагався довершити раз почату справу, ті люди, що били, душили і шарпали Верещагіна, не могли вбити його; натовп тиснув на них з усіх боків, гойдався з ними в середині, як одна маса, з боку на бік і не давав їм змоги ні добити, ні кинути його.

«Сокирою бий, чи що?.. зачавили... Зрадник, Христа продав!.. живий... живучий... катюзі по заслузі. Засувом он!.. Хіба живий?»

Тільки коли вже перестала боротись жертва і зойки її замінились протяглим рівномірним хрипінням, натовп став квапливо переміщуватись коло лежачого закривавленого трупа. Кожен відходив, кидав погляд на те, що було зроблено, і з жахом, докором і подивом тиснувся назад.

«О господи, народ ось як звір, де там живим бути! — говорили в натовпі. — І хлопець же молодий... мабуть, з купців, то ж то народ!.. кажуть, не той... як же не той... О господи! Другого побили; кажуть, ледь живий... Ех, народ... Хто гріха не боїться...» — говорили тепер ті самі люди, з болісно-жалісливим виразом дивлячись на мертве тіло з посинілим, вимазаним у кров і порох обличчям і з розрубаною довгою тонкою шиєю.

Поліцейський старанний чиновник, вважаючи за непристойну річ присутність трупа на подвір’ї його сіятельства, наказав драгунам витягти тіло на вулицю. Два драгуни взяли за спотворені ноги й поволокли тіло. Закривавлена, вимазана в порох, мертва брита голова на довгій шиї, підвертаючись, волочилася по землі. Люди тиснулися якнайдалі від трупа.

У той час, як Верещагін упав і юрма з диким ревом стовпилася й захиталась над ним, Растопчин раптом зблід, і замість того, щоб іти до чорного ганку, біля якого чекали його коні, він, сам не знаючи куди й чого, опустивши голову, швидко пішов коридором, що вів до кімнат нижнього поверху. Обличчя у графа було бліде, і він не міг стримати тремтячу, як у лихоманці, нижню щелепу.

— Ваше сіятельство, сюди... куди зволите?... сюди, будь ласка, — промовив позад нього уривчастий, зляканий голос. Граф Растопчин не міг нічого відповісти і, слухняно повернувшись, пішов туди, куди йому показували. Біля чорного ганку стояла коляска, Далекий рев натовпу чутно було й тут. Граф Растопчин квапливо сів у коляску і звелів їхати у Сокольники, у свій заміський дім. Виїхавши на М’ясницьку і не чуючи більш галасу юрми, граф почав каятися. Він з неприємністю згадав тепер хвилювання і страх, що їх він виявив перед підлеглими. «La populace est terrible, elle est hideuse, — думав він по-французькому. — Ils sont comme les loups qu’on ne peut apaiser qu’avec de la chair» [224]. «Графе! один бог над нами!» — раптом згадались йому слова Верещагіна, і неприємне почуття холоду пробігло по спині графа Растопчина. Але почуття це було миттєве, і граф Растопчин презирливо усміхнувся сам з себе. «J’avais d’autres devoirs, — подумав він. — Il fallait apaiser le peuple. Bien d’autres victimes ont peri et perissent pour le bien publique» [225], — і він став думати про ті загальні обов’язки, які він мав відносно своєї родини, своєї (дорученої йому) столиці і відносно самого себе — не як Федора Васильовича Растопчина (він вважав, що Федір Васильович Растопчин жертвує собою для bien publique [226]), а відносно себе, як головнокомандуючого, представника влади і царевого уповноваженого. «Якби я був лише Федором Васильовичем, ma ligne de conduite aurait été tout autrement tracée [227], але я повинен був зберегти і життя і гідність головнокомандуючого».

Злегка погойдуючись на м’яких ресорах екіпажа і не чуючи більш страшного галасу юрми, Растопчин фізично заспокоївся, і, як це часто буває, одночасно з фізичним заспокоєнням розум підробив для нього і причини морального заспокоєння. Мисль, яка заспокоїла Растопчина, була не нова. Відтоді як існує світ і люди вбивають одне одного, ніколи жодна людина не заподіяла злочину над іншою людиною, не заспокоюючи себе цією самою мислю. Мисль ця — le bien publique [228], добро інших людей.

Для людини, не охопленої пристрастю, добро це ніколи не відоме; але людина, яка учиняє злочин, завжди певно знає, в чому полягає це добро. І Растопчин тепер знав це.

Він у міркуваннях своїх не тільки не дорікав собі за зроблений вчинок, але й знаходив причини самозадоволення в тому, що він так вдало зумів скористатися з цього à propos [229]— покарати злочинця і разом з тим заспокоїти натовп.

«Верещагіна судили і засудили до страти, — думав Растопчин (хоч Верещагіна сенат засудив лише до каторжної роботи). — Він був запроданець і зрадник; я не міг залишити його непокараним, і потім je faisais d’une pierre deux coups [230]: я для заспокоєння віддав жертву народові і скарав лиходія».