Лев Толстой - Війна і мир 3-4

Граф звелів подавати коней, щоб їхати в Сокольники, і, насуплений, жовтий і мовчазний, склавши руки, сидів у своєму кабінеті.

Кожному адміністраторові за спокійних, не бурхливих часів здається, що лише його зусиллями рухається все йому підлегле населення, і в цій свідомості своєї необхідності кожен адміністратор почуває головну нагороду за свою працю і зусилля. Зрозуміло, що доти, поки історичне море спокійне, правителю-адміністраторові, який зі своїм вутлим човником упирається жердиною в корабель народу і сам рухається, повинно здаватися, що його зусиллями рухається корабель, в який він упирається. Але досить знятися бурі, схвилюватися морю і рушити самому кораблю, щоб уже омана стала неможливою. Корабель іде своїм потужним, незалежним ходом, жердина не дістає до корабля, і правитель раптом зі становища володаря, джерела сили, переходить у становище нікчемної, непотрібної і кволої людини.

Растопчин почував це, і саме це дратувало його.

Поліцеймейстер, якого зупинив натовп, і ад’ютант, який прийшов повідомити, що коні готові, разом увійшли до графа. Обидва були бліді, і поліцеймейстер, розповівши про виконання свого доручення, сповістив, що у графа на подвір’ї стоїть величезний натовп народу, який бажає його бачити.

Растопчин, ні слова не відповідаючи, встав і швидкими кроками пішов до своєї розкішної світлої вітальні, підійшов до дверей балкона, взявся за ручку, пустив її з руки і перейшов до вікна, з якого видніше було весь натовп. Високий парубок стояв у передніх рядах і з суворим обличчям, розмахуючи рукою, говорив щось. Закривавлений коваль з понурим виглядом стояв біля нього. Крізь зачинені вікна чутно було гудіння голосів.

— Готовий екіпаж? — спитав Растопчин, відходячи від вікна.

— Готовий, ваше сіятельство, — сказав ад’ютант.

Растопчин знову підійшов до дверей балкона.

— Та чого вони хочуть? — спитав він поліцеймейстера.

— Ваше сіятельство, вони кажуть, що зібрались іти на французів, за вашим наказом, про зраду щось галасували! Але буйний натовп, ваше сіятельство. Я насилу втік кіньми. Ваше сіятельство, насмілюсь запропонувати...

— Ідіть, я без вас знаю, що робити, — сердито крикнув Растопчин. Він стояв біля дверей балкона, дивлячись на натовп. «Ось що вони зробили з Росією! Ось що вони зробили зі мною!» — думав Растопчин, почуваючи, як піднімається в його душі нестримний гнів проти когось того, кому можна було приписати причину всього, що сталося. Як це часто буває з гарячими людьми, гнів уже владав ним, але він ще шукав для нього об’єкта. «La voilà la populace, la lie du peuple, — думав він, дивлячись на натовп, — la plèbe qui’ils ont soulevée par leur sottise. Il leur faut une victime» [223], — спало йому на думку, коли він дивився на високого парубка, який розмахував рукою. І тому якраз це спало йому на думку, що йому самому треба було цієї жертви, цього об’єкта для свого гніву.

— Готовий екіпаж? — вдруге спитав він.

— Готовий, ваше сіятельство. Що накажете відносно Верещагіна? Він чекає біля ганку, — відповів ад’ютант.

— А! — скрикнув Растопчин, ніби вражений якимсь несподіваним спогадом.

І, швидко відчинивши двері, він вийшов рішучими кроками на балкон. Гомін враз змовк, люди зняли шапки й кашкети, і всі очі звелися до графа.

— Здрастуйте, хлопці! — сказав граф швидко і голосно. — Спасибі, що прийшли. Я зараз вийду до вас, але передусім нам треба впоратися з лиходієм. Нам треба покарати лиходія, від якого загинула Москва. Почекайте мене! — І граф так само швидко повернувся в покої, кріпко грюкнувши дверима.

По натовпу пробіг схвальний гомін задоволення. «Він, значить, лиходіїв упорає всіх! А ти кажеш француз... він тобі всю дистанцію розв’яже!» — говорили люди, наче докоряючи одне одному за своє маловір’я.

Через кілька хвилин з парадних дверей квапливо вийшов офіцер, наказав щось, і драгуни виструнчились. Натовп від балкона жадібно просунувся до ганку. Вийшовши гнівно-швидкими кромками на ганок, Растопчин поспішно оглянувся круг себе, ніби відшукуючи когось.

— Де він? — спитав граф, і в ту ж хвилину, як він сказав це, він побачив юнака з довгою тонкою шиєю, з головою, до половини виголеною і зарослою; юнак виходив між двома драгунами з-за рогу будинку. Він був одягнений у чепурний колись, критий синім сукном, витертий лисячий кожушок і в брудні плоскінні арештантські штани, забрані в нечищені, сходжені тонкі чоботи. На тонких, кволих ногах важко висіли кайдани, які утруднювали юнакові його нерішучу ходу.