Лев Толстой - Війна і мир 3-4

Шинкар у дверях бився з ковалем, і в той час, як виходили фабричні, коваль одірвався від шинкаря і впав обличчям на брук.

Другий коваль поривався у двері, грудьми налягаючи на шинкаря.

Парубок з засунутим рукавом ще на ходу вдарив у обличчя коваля, який поривався у двері, і дико закричав:

— Хлопці! наших б’ють!

В цей час перший коваль підвівся з землі і, розмазуючи кров на розбитому обличчі, закричав плаксивим голосом:

— Гвалт! Убили!.. Людину вбили! Братці!..

— Ой, матінко, вбили до смерті, вбили людину! — заверещала жінка, вийшовши з сусідніх воріт. Натовп людей зібрався біля закривавленого коваля.

— Мало ти народ он грабував, сорочки знімав, — сказав якийсь голос, звертаючись до шинкаря, — нащо ж ти людину вбив? Розбійник!

Високий парубок, стоячи на ганку, мутними очима водив то на шинкаря, то на ковалів, ніби міркуючи, з ким тепер слід битися.

— Душогубі — раптом крикнув він на шинкаря. — В’яжи його, хлопці!

— Чом ні, зв’язав одного такого ось! — крикнув шинкар, одмахнувшись від людей, що накинулись на нього, і, зірвавши з себе кашкета, він кинув його на землю. Наче жест цей мав якесь таємниче загрозливе значення, фабричні зупинилися в нерішучості навколо шинкаря.

— Порядок я, брат, знаю дуже прекрасно. Я до частного дійду. Ти думаєш, не дійду? Чинити розбої нині нікому не дозволено! — прокричав шинкар, піднімаючи кашкета.

— І підемо, ач який! І підемо... ач який! — повторювали один за одним шинкар і високий парубок, і обидва разом рушили вперед вулицею. Закривавлений коваль ішов поруч з ними. Фабричні та сторонні люди з гомоном і галасом ішли за ними.

На розі Маросейки, навпроти великого з зачиненими віконницями будинку, на якому була вивіска шевського майстра, стояли з похмурими обличчями чоловік зо двадцять шевців, худих, стомлених людей у халатах та обшарпаних каптанах.

— Нехай він людей розрахує як слід! — говорив худий майстровий з рідкою бородою і з насупленими бровами. — А що ж, він нашу кров смоктав — та й квит. Він нас водив, водив — цілий тиждень. А тепер довів до останнього краю, а сам виїхав.

Побачивши юрму і закривавленого чоловіка, майстровий перестав говорити, і всі шевці, з поспішною цікавістю приєднавшись до натовпу, рушили разом з ним.

— Куди оце йде народ?

— Звісно куди, до начальства йде.

— А що, хіба й справді наша не взяла сила?

— А ти думав як! Дивись-бо, що народ говорить.

Чутно було запитання й відповіді. Шинкар, скориставшися з того, що юрма побільшала, відстав від народу й вернувся до свого шинку.

Високий парубок, не помічаючи зникнення свого ворога шинкаря, розмахуючи оголеною рукою, не переставав говорити, привертаючи тим до себе загальну увагу. Саме до нього переважно тиснулися люди, сподіваючись дістати від нього розв’язання питань, що турбували всіх.

— Нехай він покаже порядок, закон нехай покаже, на те начальство поставлено! Чи так я кажу, православні? — говорив високий парубок, ледь помітно усміхаючись.

— Він думає, і начальства нема? Хіба без начальства можна? А то грабувати он мало їх є хіба?

— Нащо пусте говорити! — озивалось у юрмі. — Як же, так і кинуть Москву ось! Тобі на сміх сказали, а ти й повірив. Мало хіба війська нашого йде. Так його й пустили! На те начальство. Он послухай, що люди гомонять, — говорили, показуючи на високого парубка.

Біля стіни Китай-города друга невеличка купка людей оточувала чоловіка у фризовій шинелі, який тримав у руках папір.

— Указ, указ читають! Указ читають! — загомоніли в натовпі, і народ посунув до читця.

Чоловік у фризовій шинелі читав афішку від 31 серпня. Коли натовп оточив його, він ніби збентежився, але на вимогу високого парубка, який протиснувся до нього, він з легким дрожем у голосі почав читати афішку спочатку.

«Я завтра рано їду до найяснішого князя, — читав він (ясніючого! — урочисто, усміхаючись ротом і хмурячи брови, повторив високий парубок), — щоб з ним переговорити, діяти й допомагати військам винищувати лиходіїв; будемо й ми з них дух... — продовжував читець і зупинився („Бачив? — переможно прокричав парубок. — Він тобі всю дистанцію розв’яже...“) — викорінювати і цих гостей до дідька виряджати; я приїду назад до обіду і візьмемось за діло, виконаєм, доконаємо, лиходіїв одчухраємо».

Останні слова читець прочитав у повному мовчанні. Високий парубок сумовито опустив голову. Очевидно було, що ніхто не зрозумів цих останніх слів. Особливо слова «я приїду завтра до обіду», видно, навіть запечалили і читця і слухачів. Свідомість людей була настроєна на високий лад, а це було занадто просто і непотрібно зрозуміло; це було те саме, що кожен з них міг би сказати і чого тому не міг говорити указ, що виходить од вищої влади.