— Егеж, ось і зберіть їх! — відповів другий офіцер. — Їх не збереш; треба йти швидше, щоб решта не втекла, от і все!
— Куди ж іти? там стали, збилися на мосту і не рухаються. Може, цеп поставити, щоб решта не розбіглася?
— Та підіть же туди! Гони ж їх геть! — крикнув старший офіцер.
Офіцер у шарфі зліз з коня, гукнув барабанщика і ввійшов а ним разом під арки. Кілька солдатів кинулось бігти юрмою. Купець, з червоними прищами на щоках коло носа, зі спокійно-незворушним виразом розрахунку на гладкому обличчі, поспішно і франтовито, розмахуючи руками, підійшов до офіцера.
— Ваше благородіє, — сказав він, — зробіть ласку, захистіть. Ми не рахували б там якої дрібниці, це з дорогою душею! Прошу вас, сукна зараз винесу, для благородної людини хоч два сувої, з дорогою душею! Бо ми чуття маємо, а це що ж, чистий розбій! Прошу вас! Караул, чи що, поставили б, хоч замкнути дали б...
Кілька купців з’юрмилося біля офіцера.
— Е! пусте плетеш! — сказав один з них, худорлявий, з суворим обличчям. — Стявши голову, за волоссям не плачуть. Бери, що кому хочеться! — І він енергійним жестом махнув рукою і боком повернувся до офіцера.
— Тобі, Іване Сидоровичу, добре говорити, — сердито промовив перший купець. — Прошу вас, ваше благородіє.
— Що й казати! — крикнув худорлявий. — У мене тут у трьох крамницях на сто тисяч краму. Хіба вбережеш, коли військо пішло! Ех, люди, проти божої волі з києм не підеш!
— Прошу вас, ваше благородіє, — казав перший купець, вклоняючись. Офіцер стояв, вагався, і на обличчі його видно було нерішучість.
— Та мені що до того! — крикнув він раптом і пішов швидкими кроками вперед по ряду. В одній відчиненій крамниці чутно було удари і лайку, і в той час, як офіцер підходив до неї, з дверей вискочив виштовхнутий чоловік у сіряку і з поголеною головою.
Чоловік цей, зігнувшись, проскочив повз купців і офіцера. Офіцер накинувся на солдатів, що були у крамниці. Але в цей час страшний крик величезного натовпу розлігся на Москворіцькому мосту, і офіцер вибіг на площу.
— Що таке? Що таке? — питав він, але товариш його вже мчав у напрямі крику, повз Василя Блаженного. Офіцер сів на коня і поїхав за ним. Під’їхавши до мосту, він побачив зняті з передків дві гармати, піхоту, що йшла по мосту, кілька повалених возів, кілька зляканих облич і обличчя солдатів, які сміялися. Біля гармат стояла одна повозка, запряжена парою. За повозкою позад коліс тулилися чотири хорти в нашийниках. На повозці була гора речей, і на самому верху, поряд з дитячим, догори ніжками перекинутим стільчиком, сиділа молодиця і пронизливо й розпачливо верещала. Товариші розповіли офіцерові, що натовп зняв крик і молодиця почала верещати тому, що генерал Єрмолов, натрапивши на цей натовп і взнавши, що солдати розбредаються по крамницях, а юрми мешканців стовпилися на мосту, наказав зняти гармати з передків і показати, ніби він стрілятиме по мосту. Натовп, перекидаючи вози, чавлячи одне одного, тиснучись, з розпачливим криком посунув з мосту, і війська рушили вперед.
В самому місті тимчасом було пусто. На вулицях майже нікого не було. Ворота і крамниці всі були позамикані; де-не-де біля шинків лунали окремі вигуки або п’яний спів. Ніхто не їздив по вулицях, і рідко чутно було кроки прохожих. На Поварській було зовсім тихо й безлюдно. На величезному подвір’ї дому Ростових лежали недоїдки сіна, сміття обозу, що виїхав звідси, і не було видно жодної людини. В покинутому з усім добром домі Ростових двоє людей було у великій вітальні. Це були двірник Гнат і внук Васильовича козачок Мишка, який зостався в Москві з дідом. Мишка, відкривши клавікорди, грав на них одним пальцем. Двірник, узявшись в боки і радісно усміхаючись, стояв перед великим дзеркалом.
— От гарно як! Га? Дядечку Гнате! — сказав хлопчик, раптом почавши бахкати обома руками по клавішах.
— Чи ба! — відповів Гнат, дивуючись з того, як дедалі більше усміхалось його обличчя в дзеркалі.
— Безсовісні! Їй-бо, безсовісні! — заговорила позад них Мавра Кузьмівна, тихо увійшовши. — Ач як товстопикий зуби скалить. На це ви мастаки! Там усе неприбране, Васильович з ніг збився. Начувайся!
Гнат, поправляючи пояска, переставши усміхатись і покірно опустивши очі, пішов з кімнати.
— Тітонько, я легенько, — сказав хлопчик.
— Я тобі дам легенько. Шибеник! — крикнула Мавра Кузьмівна, замахуючись на нього рукою. — Іди дідові самовар став.
Мавра Кузьмівна, змахнувши порох; закрила клавікорди і, тяжко зітхнувши, вийшла з вітальні й замкнула вхідні двері.
Читать дальше