Лев Толстой - Війна і мир 3-4

Француз випнув груди і зробив царський жест рукою.

— Vous m’avez sauvé la vie. Vous êtes Français. Vous me demandez sa grâce? Je vous l’accorde. Qu’on emmène cet homme [251], — швидко й енергійно промовив французький офіцер, взявши під руку П’єра, якого він нагородив за врятування його життя званням француза, і пішов з ним до кімнати.

Солдати, що були на подвір’ї, почувши постріл, увійшли до сіней, питаючи, що трапилось і виявляючи готовість покарати винних; та офіцер суворо зупинив їх.

— On vous demandera quand on aura besoin de vous [252], — сказав він. Солдати вийшли. Денщик, який встиг тимчасом побувати на кухні, підійшов до офіцера.

— Capitaine, ils ont de la soupe et du gigot de mouton dans la cuisine, — сказав він. — Faut-il vous l’apporter?

— Oui. et le vin [253], — сказав капітан.

Коли французький офіцер і П’єр разом з ним увійшли до кімнати, П’єр вважав за свій обов’язок знову запевнити капітана, що він не француз, і хотів піти звідси, але французький офіцер і чути про це не хотів. Він був до такої міри чемний, люб’язний, добродушний і щиро вдячний за врятування його життя, що П’єру було ніяково відмовити йому, і він сів разом з ним у залі, в першій кімнаті, в яку вони увійшли. На П’єрове твердження, що він не француз, капітан, очевидно, не розуміючи, як можна відмовлятися від такого втішного звання, знизав плечима і сказав, що коли він неодмінно хоче, щоб його вважали за росіянина, то нехай так буде, але що він усе ж, незважаючи на те, так само навіки зв’язаний з ним почуттям вдячності за врятування життя.

Якби цей чоловік був хоч трохи обдарований здібністю розуміти почуття інших і якби він догадувався про П’єрові відчуття, П’єр, певне; пішов би від нього; але бадьора непрозірливість цього чоловіка відносно всього того, що не було ним самим, перемогла П’єра.

— Français ou prince russe incognito [254], — сказав француз, оглянувши хоч і брудну, але тонку білизну на П’єрі і перстень на його руці. — Je vous dois la vie et je vous offre mon amitié. Un Français n’oublie jamais ni une insulte ni un service. Je vous offre mon amitié. Je ne vous dis que ça [255].

У звуках голосу, у виразі обличчя, в жестах цього офіцера було стільки добродушності та благородства (у французькому розумінні), що П’єр, відповідаючи несвідомою усмішкою на усмішку француза, потиснув простягнуту руку.

— Capitaine Ramball du 13-me léger, decoré pour l’affaire du Sept [256], — відрекомендувався він з самовдоволеною, невтримною усмішкою, що морщила його губи під вусами. — Voudrez vous bien me dire à présent, à qui j’ai l’honneur de parler aussi agréablement au lieu de rester à l’ambulance avec la balie de ce fou dans le corps [257].

П’єр відповів, що не може сказати свого імені, і, почервонівши, почав був, намагаючись вигадати ім’я, говорити про причини, з яких він не може сказати цього, та француз поспішно перебив його.

— De grâce, — сказав він. — Je comprends vos raisons, vous êtes officier... officier supérieur, peut-être. Vous avez porté les armes contrç nous. Ce n’est pas mon affaire. Je vous dois la vie. Cela me suffit. Je suis tout à vous. Vous êtes gentilhomme? [258]— додав він з відтінком запитання. П’єр нахилив голову. — Votre nom de baptême, s’il vous plaît? Je ne demande pas davantage. M-r Pierre, dites vous... Parfait. C’est tout ce que je désire savoir [259].

Коли було принесено баранину, яєчню, самовар, горілку і вино з російського льоху, яке привезли з собою французи, Рамбаль попросив П’єра взяти участь у цьому обіді і зараз же сам, жадібно і швидко, як здорова і голодна людина, заходився їсти, швидко пережовуючи своїми міцними зубами, безперестанку прицмокуючи і примовляючи: excellent, exquis! [260]Обличчя його розчервонілось і вкрилося потом. П’єр був голодний і залюбки взяв участь в обіді. Морель, денщик, приніс каструлю з теплою водою і поставив у неї пляшку червоного вина. Крім того, він приніс пляшку з квасом, яку для проби взяв на кухні. Напій цей був уже відомий французам і дістав назву. Вони називали квас limonade de cochon (свинячий лимонад), і Морель хвалив цей limonade de cochon, який він знайшов на кухні. Але тому, що в капітана було вино, здобуте під час переходу через Москву, він віддав квас Морелю і взявся до пляшки бордо. Він загорнув пляшку по шийку в серветку і налив собі і П’єру вина. Заспокоєння голоду і вино ще більш пожвавили капітана, і він безугавно говорив під час обіду.

— Oui, mon cher m-r Pierre, je vous dois une fiere chandelle de m’avoir sauvé... de cet enragé... J’en ai assez, voyez-vous, de balles dans le corps. En voilà une (він показав на бік) à Wagram et de deux à Smolensk, — він показав шрам на щоці. — Et cette jambe, comme vous voyez, qui ne veut pas marcher. Cest à la grande bataille du 7 à la Moskowa que j’ai reçu ça. Sacré dieu, c’etait beau! Il fallait voir ça, c’etait un déluge de feu. Vous nous avez taillé une rude besogne; vous pouvezvous en van ter, nom d’un petit bonhomme. Et, ma parole, malgré l’atout, que j’y ai gagné, je serais prêt à recommencer. Je plains ceux qui n’ont pas vu ça.

— J’y ai été, — сказав П’єр.

— Bah, vraiment! Eh bien, tant mieux, — говорив далі француз. — Vous êtes de fiers ennemis, tout de même. La grande redoute, a été tenace, nom d’une pipe. Et vous nous l’avez fait crânement payer. J’y suis allé trois fois, tel que vous me voyez. Trois fois nobs étions sur les canons et trois fois on nous a culbuté et comme des capucins de cartes. Oh! c’etait beau, m-r Pierre. Vos grenadiers ont été superbes, tonnerre de dieu. Je les ai vu six fois de suite serrer les rangs, et marcher comme à une revue. Les beaux hommes! Notre roi de Naples, qui s’у connait a crié: bravo! Ah, ahl soldat comme nous autres! — сказав він після хвилинного мовчання. — Tant mieux, tant mieux, m-r Pierre. Terribles en bataille... galants... — він підморгнув, усміхнувшись, — avec les belles, voilà les Français, m-r Pierre, n’est ce pas? [261]