Лев Толстой - Війна і мир 3-4

Це було те почуття, внаслідок якого доброволець-рекрут пропиває останню копійку, людина, запивши, перебиває дзеркала й шибки без будь-якої певної причини і знаючи, що це їй коштуватиме її останніх грошей; те почуття, внаслідок якого людина, учиняючи (в заяложеному розумінні) безрозсудні справи, ніби випробовує свою особисту владу і силу, заявляючи присутність вищого, що стоїть поза людськими умовами, суду над життям.

З самого того дня, коли П’єр уперше спізнав це почуття у Слободському палаці, він безперестанно перебував під його впливом, а тепер лише знайшов йому повне вдоволення. Крім цього, тепер П’єра підтримувало в його намірі і позбавляло можливості зректися його те, що він уже зробив на цьому шляху. І його втеча з дому, і його каптан, і пістолет, і його заява Ростовим, що він залишається в Москві, — все не тільки втратило б рацію, але й було б жалюгідним і смішним (до чого П’єр був чутливий), якби він після всього цього так само, як і інші, виїхав з Москви.

Фізичний стан П’єра, як і завжди це буває, відповідав моральному. Незвична груба їжа, горілка, яку він пив ці дні, відсутність вина та сигар, брудна, неперемінена білизна, наполовину безсонні дві ночі, проведені на короткому дивані без постелі, — все це підтримувало П’єра в стані роздратовання, близькому до божевілля.

Була вже друга година пополудні. Французи вже вступили в Москву. П’єр знав це, але, замість того, щоб діяти, він лише думав про свою справу, перебираючи всі її найменші майбутні подробиці. П’єр у своїх мріях не уявляв собі ясно ні самого процесу завдання удару, ні смерті Наполеона, але незвичайно яскраво і з сумовитою насолодою уявляв собі свою загибель і свою геройську мужність.

«Так, один за всіх, я повинен учинити або загинути! — думав він. — Так, я піду... і потім раптом... З пістолета чи кинджалом? — думав П’єр. — А втім, однаково. Не я, а рука провидіння карає тебе... скажу я (думав П’єр слова, які він промовить, убиваючи Наполеона). — Ну, що ж, беріть, страчуйте мене», — казав далі сам де себе П’єр, з сумним, але твердим виразок на обличчі опускаючи голову.

У той час, коли П’єр, стоячи посеред кімнати, розмірковував сам з собою таким чином, двері кабінету відчинились, і на порозі з’явилася, зовсім нова на вигляд, постать перше завжди боязкого Макара Олексійовича. Поли халата його були розгорнуті; обличчя було червоне й огидне. Він, очевидно, був п’яний. Побачивши П’єра, він у першу хвилину збентежився, але, помітивши збентеження й на П’єровому обличчі, відразу підбадьорився і хиткими тонкими ногами вийшов на середину кімнати.

— Вони сторопіли, — сказав він хрипким, довірливим голосом. — Я кажу: не здамся, я кажу... правда ж, пане? — Він задумався і раптом, побачивши на столі пістолета, несподівано швидко схопив його і вибіг у коридор.

Гарасим і двірник, які йшли слідом за Макаром Олексійовичем, зупинили його в сінях і стали видирати пістолета. П’єр, увійшовши в коридор, з жалістю і огидою дивився на цього напівбожевільного старика. Макар Олексійович, скривившись від зусиль, не випускав з рук пістолета і кричав хрипким голосом, видно, уявляючи собі щось урочисте.

— До зброї! На абордаж! Брешеш, не видереш! — кричав він.

— Годі, будь ласка, годі. Прошу вас, будь ласка, облиште. Ну, будь ласка, пане... — говорив Гарасим, обережно за лікті намагаючись повернути Макара Олексійовича до дверей.

— Ти хто? Бонапарт!.. — вигукував Макар Олексійович.

— Це негоже, добродію. Ви йдіть, будь ласка, в кімнати, ви відпочиньте. Прошу вас, пістолетик.

— Геть, раб нікчемний! Не торкайся! Бачив? — кричав Макар Олексійович, погрожуючи пістолетом. — На абордаж!

— Берись, — шепнув Гарасим двірникові.

Макара Олексійовича схопили за руки й потягли до дверей.

Сіни наповнились огидними звуками борсання і п’яними хрипкими звуками захеканого голосу.

Раптом новий, пронизливий жіночий крик розлігся від ганку, і куховарка вбігла в сіни.

— Вони! Матінко рідна!.. Їй-богу, вони. Четверо, кінні!.. — вигукувала вона.

Гарасим і двірник випустили з рук Макара Олексійовича, і в тиші, що раптом запанувала в коридорі, залунав стукіт декількох рук у вхідні двері.

П’єр, вирішивши сам з собою, що йому до здійснення свого наміру не треба відкривати ні свого звання, ні знання французької мови, стояв у прочинених дверях коридора, маючи на думці зараз же сховатися, тільки-но ввійдуть французи. Але французи ввійшли, а П’єр усе не відходив від дверей: непереборна цікавість втримувала його..