Лев Толстой - Війна і мир 3-4

— Які офіцери? Кого привезли? Нічого не розумію, — сказала графиня.

Наташа засміялася, графиня теж трошки усміхнулась.

— Я знала, що ви дозволите... то я так і скажу. — І Наташа, поцілувавши матір, встала і пішла до дверей.

У залі вона зустріла батька; він з поганими вістями повернувся додому.

— Досиділись ми! — з мимовільною досадою сказав граф. — І клуб закрито, і поліція виходить.

— Тату, нічого, що я поранених запросила в дім? — спитала його Наташа.

— Звичайно, нічого, — неуважно сказав граф. — Не в тім річ, а тепер прошу, щоб дрібницями не займатися, а допомагати збиратись і їхати, їхати завтра... — І граф дав дворецькому і слугам таке ж розпорядження. Повернувся Петя і за обідом розповів свої новини.

Він казав, що сьогодні люди розбирали зброю в Кремлі, що хоч в афіші Растопчина і сказано, що він заклик кине днів за два, але що вже зроблено розпорядження, мабуть, про те, щоб завтра весь народ ішов на Три Гори із зброєю, і що там буде великий бій.

Графиня, тамуючи страх, поглядала на веселе, збуджене обличчя свого сина в той час, як він говорив це. Вона знала, що коли вона скаже слово про те, що вона просить Петю не йти у цей бій (вона знала, що він радіє з цього майбутнього бою), то він скаже що-небудь про мужчин, про честь, про вітчизну, — що-небудь таке беззмістовне, мужське, вперте, проти чого не можна заперечувати, і справу буде зіпсовано, і тому, надіючись влаштувати так, щоб виїхати до цього і взяти з собою Петю, як захисника і покровителя, вона нічого не сказала Петі, а по обіді покликала графа і слізно благала його вивезти її якнайшвидше, цієї ж ночі, якщо можливо. З жіночою мимовільною хитрістю любові вона, досі бувши цілком безстрашною, казала, що вона помре від страху, якщо не виїдуть цієї ночі. Вона насправді боялась тепер усього.

M-me Schoss ходила до своєї дочки і ще посилила графинин страх розповідями про те, що вона бачила на Мясницькій вулиці і в шинковій конторі. Повертаючись вулицею, вона не могла пройти додому через п’яну юрму, що бушувала біля контори. Вона взяла візника і об’їхала провулком додому; і візник розповідав їй, що народ розбивав бочки у шинковій конторі, що так наказано.

По обіді всі домашні Ростових з захопленою поспішністю взялися складати речі та готуватися до від’їзду. Старий граф, раптом узявшись до справи, по обіді все ходив безперестану з подвір’я в дім і назад, безтолково кричав на людей, ще більш кваплячи їх, хоч вони й так поспішали. Петя розпоряджався на подвір’ї. Соня не знала що робити через суперечні графові накази, і зовсім розгублювалась. Слуги, сперечаючись і галасуючи, бігали по кімнатах та по подвір’ю. Наташа, з властивим їй запалом, раптом теж взялася до роботи. Спочатку втручання її у справу складання речей було зустрінуто з недовірою. Від неї все чекали жарту і не хотіли слухатись її; та вона уперто і гаряче вимагала покори, сердилась, мало не плакала, що її не слухають, і, нарешті, добилась того, що в неї повірили. Перший подвиг її, до якого вона доклала величезних зусиль і який дав їй владу, було пакування килимів. У графа в домі були дорогі gobelins [206]і перські килими. Коли Наташа взялась до справи, в залі стояли два ящики відкриті: один майже до самого верху напакований фарфором, другий з килимами. Фарфору було ще багато наставлено на столах і все ще несли з комори. Треба було починати новий, третій ящик, і за ним пішли слуги.

— Соню, стривай, та ми все так складемо, — сказала Наташа.

— Не можна, панночко, вже пробували, — сказав буфетник.

— Ні, почекай, будь ласка. — І Наташа стала виймати з ящика загорнуті в папір блюда і тарілки.

— Блюда треба сюди, в килими, — сказала вона.

— Та це ж і килими он дай боже на три ящики розкласти, — сказав буфетник.

— Та почекай, будь ласка. — І Наташа швидко, спритно почала розбирати. — Цього не треба, — казала вона про київські тарілки, — це хай буде, це в килими, — казала вона про саксонські блюда.

— Та перестань, Наташо; ну годі-бо, ми складемо, — докірливо казала Соня.

— Ех, панночко! — казав дворецький. Та Наташа не здалася, викинула всі речі і швидко почала знову складати, вирішивши поганих домашніх килимів і зайвого посуду не брати зовсім. Коли все вийняли, почали знову складати. І справді, викинувши майже все дешеве, те, чого не варто було брати з собою, усе цінне спакували в два ящики. Не закривалось тільки віко на ящику з килимами. Можна було вийняти трохи речей, але Наташа хотіла наполягти на своєму. Вона складала, перекладала, натискала, примушуючи буфетника й Петю, якого вона втягла у справу пакування, натискати на віко і сама робила завзяті зусилля.