Лев Толстой - Війна і мир 3-4

Голоси і кроки величезної челяді та селян, що приїхали з підводами, звучали, перегукувались надворі і в будинку. Граф зранку поїхав кудись. Графиня, в якої від метушні та галасу розболілась голова, лежала в новій диванній з оцтовими пов’язками на голові. Петі не було вдома (він пішов до товариша, з яким мав намір перейти з ополченців у діючу армію). Соня була в залі, наглядаючи за пакуванням кришталю та фарфору. Наташа сиділа в своїй розореній кімнаті на підлозі, між розкиданими платтями, стрічками, шарфами, і, втупивши очі в підлогу, тримала в руках старе бальне плаття, те саме (тепер уже немодне) плаття, в якому вона вперше була на петербурзькому балу.

Наташі совісно було нічого не робити в домі, тимчасом як усі були такі заклопотані, і вона кілька разів ще з ранку пробувала взятись до роботи; але душа її не лежала до цієї роботи; а вона не могла і не вміла робити що-небудь не від усієї душі, не на всю свою силу. Вона постояла над Сонею при пакуванні фарфору, хотіла допомогти, та зараз же кинула і пішла до себе складати свої речі. Спочатку її веселило те, що вона роздавала свої плаття і стрічки покоївкам, але потім, коли решту все ж треба було складати, їй це здалося скучним.

— Дуняшо, ти складеш, голубонько? Правда ж? Правда?

І коли Дуняша залюбки пообіцяла їй все зробити, Наташа сіла на підлогу, взяла в руки старе бальне плаття і замислилась зовсім не про те, що мало б цікавити її тепер. З задуми, в якій перебувала Наташа, вивів її гомін дівчат у сусідній дівочій і звуки їх квапливих кроків з дівочої на чорний ганок. Наташа встала й подивилася у вікно. На вулиці зупинилася величезна валка поранених.

Дівчата, лакеї, ключниця, няня, куховари, кучери, форейтори, кухарчуки стояли біля воріт, дивлячись на поранених.

Наташа, накинувши білу носову хусточку на волосся і притримуючи її обома руками за кінчики, вийшла на вулицю.

Колишня ключниця, старенька Мавра Кузьмівна, відділилась від юрми, що стояла біля воріт, і, підійшовши до воза, на якому була халабудка з рогожі, розмовляла з молодим блідим офіцером, що лежав на цьому возі. Наташа підійшла на кілька кроків і несміливо зупинилася, все притримуючи свою хусточку і слухаючи те, що говорила ключниця.

— Що ж у вас, виходить, нікого й нема в Москві? — питала Мавра Кузьмівна. — Вам би спокійніше було де на квартирі... От хоч би до нас. Пани виїжджають.

— Не знаю, чи дозволять, — кволим голосом сказав офіцер. — Он начальник... спитайте, — і він показав на огрядного майора, що повертався назад вулицею повз валку возів.

Наташа зляканими очима заглянула в обличчя пораненого офіцера і зараз же пішла назустріч майорові.

— Можна пораненим у нас вдома зупинитися? — спитала вона.

Майор, усміхнувшись, приклав руку до козирка.

— Кого вам бажано, мамзель? — спитав він, звужуючи очі і усміхаючись.

Наташа спокійно повторила своє запитання, і обличчя і вся манера її, хоч вона все ще тримала свою хусточку за кінчики, були такі серйозні, що майор перестав усміхатись і, трохи подумавши, наче питаючи себе, наскільки це можливо, відповів їй ствердно.

— Безумовно, чому ж, можна, — сказав він.

Наташа трошки нахилила голову і швидкими кроками повернулась до Маври Кузьмівни, що стояла над офіцером і з жалісливим співчуттям розмовляла з ним.

— Можна, він сказав можна! — пошепки сказала Наташа.

Офіцер у халабудці завернув на подвір’я Ростових, і десятки возів з пораненими стали, на запрошення городян, завертати в подвір’я і під’їжджати до під’їздів будинків Поварської вулиці. Наташі, як видно, сподобались ці, поза звичними умовами життя, стосунки з новими людьми. Вона разом з Маврою Кузьмівною намагалась завернути на своє подвір’я якнайбільше поранених.

— Треба все ж татка спитати, — сказала Мавра Кузьмівна.

— Нічого, нічого, хіба не однаково! На один день ми до вітальні перейдемо. Можна всю нашу половину їм віддати.

— Ну, вже ви, панночко, вигадаєте! Та хоч і в флігелі, в холостяцькій, до нянечки, і то спитати треба.

— Ну, я спитаю.

Наташа побігла в дім і навшпиньках увійшла в напіввідчинені двері диванної, з якої пахло оцтом і гофманськими каплями.

— Ви спите, мамо?

— Ой, який там сон! — сказала, прокидаючись, графиня, яка щойно задрімала.

— Мамо, голубонько, — сказала Наташа, стаючи навколішки перед матір’ю і прихиляючи своє обличчя близько до її обличчя. — Пробачте, простіть, ніколи не буду, я вас розбудила. Мене Мавра Кузьмівна послала, тут поранених привезли, офіцерів, дозволите? А їм нема куди подітися; я знаю, що ви дозволите... — говорила вона швидко, не переводячи духу.