Лев Толстой - Війна і мир 3-4

— Mais rien [203], — відповів П’єр, все ще не зводячи очей і не змінюючи виразу задуми на обличчі.

Граф насупився.

— Un conseil d’ami, mon cher. Décampez et au plutôt, c’est tout ce que je vous dis. A bon entendeur salut! [204]Прощайте, дорогий мій. Між іншим, — прокричав він П’єру з дверей, — чи правда, що графиня потрапила до лапок des saints pères de la Sociétè de Jésus? [205]

П’єр нічого не відповів і, насуплений і сердитий, яким його ніколи не бачили, вийшов від Растопчина.

Коли він приїхав додому, вже смеркало. Чоловік вісім різних людей побувало у нього цього вечора. Секретар комітету, полковник його батальйону, управитель, дворецький та різні прохачі. У всіх були справи до П’єра, які він повинен був вирішити. П’єр нічого не розумів, не цікавився цими справами і давав на всі запитання лише такі відповіді, які б звільнили його від цих людей. Нарешті, зоставшись сам один, він розпечатав і прочитав листа від дружини.

«Вони — солдати на батареї, князя Андрія вбито... старий... Простота є покора богові. Страждати треба... значення всього... вирішати трефа... дружина йде заміж... Забути і зрозуміти треба...» І він, підійшовши до ліжка, не роздягаючись, повалився на нього і відразу ж заснув.

Коли він прокинувся другого дня вранці, дворецький прийшов повідомити, що від графа Растопчина прийшов посланець — поліцейський чиновник — довідатись, чи вже поїхав, чи виїжджає граф Безухов.

Чоловік з десять різних людей, що мали справу до П’єра, чекали на нього у вітальні. П’єр квапливо одягнувся і, замість того, щоб іти до тих, які чекали його, пішов на чорний ганок і звідти вийшов у ворота.

З того часу і до кінця московського розорення ніхто з домашніх Безухова, незважаючи на всі розшуки, не бачив більш П’єра і не знав, де він перебуває.

Ростови до 1 вересня, тобто до передодня вступу ворога в Москву, були в місті.

Після того, як Петя вступив у полк козаків Оболенського і поїхав до Білої Церкви, де формувався цей полк, на графиню напав страх. Думка про те, що обидва її сини перебувають на війні, що обидва вони пішли з-під її крила, що сьогодні чи завтра кожний з них, а може, й обидва разом, як три сини однієї її знайомої, можуть бути вбиті, уперше тепер, цього літа, з жорстокою ясністю прийшла їй у голову. Вона пробувала викликати до себе Миколу, хотіла сама їхати до Петі, влаштувати його де-небудь у Петербурзі, але і те і це було неможливим. Петя не міг повернутися інакше, як разом з полком або спочатку перевівшись до іншого діючого полку. Микола перебував десь в армії і після свого останнього листа, в якому детально описував свою зустріч з княжною Марією, не давав про себе знати. Графиня не спала ночами і, коли засинала, бачила уві сні вбитих синів. Після багатьох порад і переговорів граф придумав, нарешті, спосіб для заспокоєння графині. Він перевів Петю з полку Оболенського в полк Безухова, який формувався під Москвою. Хоч Петя і залишався на військовій службі, але за цих умов графиня мала втіху бачити хоч одного сина в себе під крильцем і сподівалася влаштувати свого Петю так, щоб більше не випускати його і записувати завжди в такі місця служби, де б він ніяк не міг потрапити в бій. Поки тільки Nicolas був у небезпеці, графині здавалося (і вона навіть каялася в цьому), що вона любить старшого більше за всіх інших дітей; але коли менший, пустун, який погано вчився, все ламав у домі і всім набридав, цей кирпатий Петя зі своїми веселими чорними очима, свіжим рум’янцем і ледь помітним пушком на щоках, потрапив туди, до цих великих, страшних, жорстоких мужчин, які там щось таке б’ються і щось у цьому знаходять радісного, — тоді матері здалося, що саме його вона любила більше, значно більше за всіх своїх дітей. Чим ближче підходив той час, коли мав повернутися в Москву Петя, якого чекали, тим більш графиня тривожилась. Вона думала вже, що ніколи не дочекається цього щастя. Присутність не тільки Соні, але й любої Наташі, навіть чоловіка, дратувала графиню. «Що мені до них, мені нікого не треба, крім Петі!» — думала вона.

В останніх числах серпня Ростови одержали другого листа від Миколи. Він писав з Воронезької губернії, куди його було послано за кіньми. Лист цей не заспокоїв графиню. Знаючи, що один син поза небезпекою, вона ще сильніше почала тривожитися за Петю.

Незважаючи на те, що вже з 20 числа серпня майже всі знайомі Ростових повиїжджали з Москви, незважаючи на те, що всі умовляли графиню виїжджати якомога швидше, вона нічого не хотіла слухати про від’їзд доти, поки не повернеться її золото, коханий Петя. 28 серпня приїхав Петя. Хворобливо-пристрасна ніжність, з якою мати зустріла його, не сподобалась шістнадцятилітньому офіцерові. Незважаючи на те, що мати приховала від нього свій намір не випускати його тепер з-під свого крильця, Петя зрозумів її задуми і, інстинктивно боячись, щоб з матір’ю не розголубитися, не обабитись (так він думав сам собі), він холодно обійшовся з нею, уникав її і під час свого перебування в Москві переважно тримався товариства Наташі, до якої почував завжди особливу, майже закохану, братську ніжність.