Лев Толстой - Війна і мир 3-4

Берг у своїй акуратній дрожечці парою гладких буланеньких, цілком таких, як були в одного князя, під’їхав до будинку свого тестя. Він уважно подивився в подвір’я на підводи і, входячи на ганок, вийняв чисту хусточку і зав’язав вузол.

З передпокою Берг пливучим, нетерплячим кроком вбіг до вітальні, і обняв графа, поцілував у ручки Наташу й Соню і поспішно спитав про здоров’я матінки.

— Яке тепер здоров’я? Ну, розповідай же, — сказав граф, — як війська? Відступають, чи буде ще бій?

— Лише одвічний бог, татку, — сказав Берг, — може вирішити долю вітчизни. Армія палає духом геройства, і тепер вожді, сказати б, зібралися на нараду. Що буде, невідомо. Але я вам скажу взагалі, татку, такого геройського духу, істинно древньої мужності російських військ, яке вони — воно, — виправив він себе, — показали чи виявили в цій битві 26 числа, — зовсім нема слів, гідних того, щоб ними описати їх... Я вам скажу, гатку (він ударив себе в груди так само, як ударяв себе, розповідаючи при ньому, один генерал, хоч трохи запізно, бо вдарити себе в груди треба було на словах «російські війська»), — я вам скажу одверто, що ми, начальники, не тільки не мали потреби підганяти солдатів чи що-небудь таке, але й ледве могли стримувати ці, ці... так, мужні і древні подвиги, — сказав він скоромовкою. — Генерал Барклай де-Толлі жертвував життям своїм скрізь попереду військ, я вам скажу. А наш корпус було поставлено на схилі гори. Можете собі уявити! — І тут Берг розповів усе, що він запам’ятав з різних чутих за цей час переказів. Наташа, не зводячи погляду, який бентежив Берга, наче дошукуючись у його обличчі розв’язання якогось питання, дивилась на нього.

— Таке геройство загалом, яке виявили російські воїни, не можна уявити і гідно звеличити! — сказав Берг, оглядаючись на Наташу і, ніби бажаючи її задобрити, усміхався їй у відповідь на її упертий погляд... — «Росія не в Москві, вона в серцях своїх синів»! Так, татку? — сказав Берг.

У цей час з диванної вийшла з утомленим і незадоволеним обличчям графиня. Берг поспішно схопився, поцілував графиню в ручку, спитав про її здоров’я і, виявляючи співчуття похитуванням голови, зупинився біля неї.

— Так, матінко, я вам правду скажу, тяжкі й сумні часи для кожного росіянина. Але чого так турбуватися? Ви ще встигнете виїхати...

— Я не розумію, що робить челядь, — сказала графиня, звертаючись до чоловіка: — мені щойно сказали, що нічого ще не готове. Треба ж кому-небудь розпорядитись. Ось і пожалкуєш за Митенькою. Це кінця не буде!

Граф хотів щось сказати, та, видно, утримався. Він встав зі свого стільця і пішов до дверей.

Берг у цей час, ніби для того, щоб висякатись, витяг хусточку і, дивлячись на вузлик, замислився, журно і значущо похитуючи головою.

— А в мене до вас, татку, велика просьба, — сказав він.

— Гм?.. — сказав граф, зупиняючись.

— Іду я оце повз будинок Юсупова, — сміючись, сказав Берг. — Управитель мені знайомий, вибіг і просить, чи не купите що-небудь. Я зайшов, знаєте, з цікавості, і там одна шифоньєрочка і туалет. Ви знаєте, як Віруська цього бажала і як ми сперечалися про це. (Берг мимоволі прибрав тон радості зі своєї упорядженості, почавши говорити про шифоньєрочку та туалет.) І така чудова! висувається і з аглицьким секретом, знаєте? А Вірочці давно хотілося. То мені хочеться їй сюрприз зробити. Я бачив у вас так багато цих селян на подвір’ї. Дайте мені одного, будь ласка, я йому добре заплачу і....

Граф скривився і запирхав.

— Графиню просіть, а я не розпоряджаюсь.

— Якщо трудно, будь ласка, не треба, — сказав Берг. — Мені для Віруськи тільки дуже хотілося б.

— Ах, забирайтесь ви всі к чорту, к чорту, к чорту і к чорту!.. — крикнув старий граф. — Голова обертом іде. — І він вийшов з кімнати.

Графиня заплакала.

— Так, так, матінко, дуже тяжкі часи! — сказав Берг.

Наташа вийшла разом з батьком і, мовби насилу змірковуючи щось, спочатку пішла за ним, а потім побігла вниз.

На ганку стояв Петя, який займався озброєнням двораків, що виїжджали з Москви. На подвір’ї так само стояли запряжені підводи. Дві з них були розшнуровані, і на одну з них з допомогою денщика вилазив офіцер.

— Ти знаєш за що? — спитав Петя Наташу (Наташа зрозуміла, що Петя мав на думці: посварилися батько й мати). Вона не відповіла.

— За те, що татусь хотів віддати всі підводи під поранених, — промовив Петя. — Мені Васильович сказав. По-моєму...

— По-моєму, — раптом майже крикнула Наташа, обертаючи своє озлоблене обличчя до Петі, — по-моєму, це така гидота, така мерзота, така... я не знаю! Хіба ми німці якісь?.. — Горло її задрижало від судорожного ридання, і вона, боячись ослабнути і випустити даремне заряд своєї злості, повернулась і прожогом кинулась по сходах. Берг сидів біля графині і по-родинному шанобливо утішав її. Граф з люлькою в руках ходив по кімнаті, коли Наташа з перекошеним злобою обличчям, як буря, влетіла в кімнату і швидкими кроками підійшла до матері.