Улас Самчук - Юність Василя Шеремети

— Знов ті бідні, — перебиває Василь. — На чорта нам ті бідні... При соціалізмі ніяких бідних не має бути.

Не те, не те... Вони обидва знають, що не те. Василь знає особливо. Він просто не може зрозуміти, чому, а нащо? Він не бачить ні капіталістів, ні пролетарів. Для нього є тільки бідні, які можуть бути багатими, багатії, які можуть бути бідними. Є розумні, є нерозумні. Є такі, є сякі... Природа не знає ніде, ні в чому рівности, а все разом добре. Василь по суті вдоволений і не почуває гніву.

— Я тобі скажу, — каже він одного разу Шпачукові. — Щоб перейнятись твоїми думками, треба бути дуже злим...

І ще одної речі Василь не зовсім ясно розуміє, хоча боїться в цьому признатися. Вибрали людей до польського сойму. Добре. Потім поляки почали послів заарештовувати. Василь цікавиться за них. Він читає промови, видрукувані в газетах. Велику частину тих промов конфісковано. В газеті лишаються білі плями. Але з того, що в газеті є, видно, що посли говорять дуже гостро. Всі вдоволені. Навіть Шпачук... Хлопці бігають з газетами і залюбки собі їх читають... — Так! Так їм і треба...

Василь також це саме робить, але не зовсім щиро. Він соромиться своєї байдужости, але думає: “Ну, й нащо вони так говорять?” — питає він себе потайки. Але голос протиріччя одразу йому відповідає: “Як нащо?” Нас гноблять... Треба боротись... Але якби вони трохи не так про це казали? Але як? Ну як? Кажи, кажи!.. Василь собі признається: іншою мовою. Є така мова і її треба знати.

Це все ті “прокляті” питання, їх треба знати. Хлопці ходять попід каштанами і, замість учити кон’юґації, морочать голову... Вперто морочать і кожний по-своєму. Василь каже Козенкові:

— Ти тільки збагни! Бились наші мудрі люди за свободу. За свободу! За необмежену свободу людини... Бились і вмирали. І ти мені сьогодні кажеш, що свобода “поняття релятивне”... Диктатура пролетаріяту... Че-Ка... Га?

— Все то до старого заліза! Міщанські ідеали. Для вас важливі шукання виходу з положення, для нас боротьба і смерть... — каже філософ Козенко.

Козенко не завжди виключно так думає. Ось одного дня він прибігає до Василя і захоплено оповідає:

— Знаєш? Масляка поляки вислали, і він виїхав до Праги. Є вже лист. Пише: мені тут прекрасно. Тут свобода, цілковита свобода. Була якась маніфестація, йшло п’ять партій. Праві, ліві, скрайні й нескрайні... Поліція тільки стояла і пильнувала порядку... От коли б таке у нас! — захоплено каже Козенко. Але згодом той саме Козенко приходить до висновку:

— Ну, що ж... Чехи — міщанська нація...

І знов того самого вечора вони обидва довго і вперто кували пляни, як би і їм перебратися через Карпати до Праги. Все-таки там свобода. Там є український університет, а у Львові такого немає... І не буде. На світі багато речей, і їх треба розуміти. Особливо тепер, зараз, по війні, по революції, коли живе Ленін, Петлюра, Пілсудський, коли зробили Версаль, коли поділили, розділили, коли одні “виграли”, інші “програли”, коли одні “перемогли”, інші “переможені”. Василь Шеремета — українець. Він переможений. Нема України. Він — “русін”. Отам далі, за Шумськом, границя. Арештовують послів. За кордоном роблять комунізм. Гімназія “не має права”. В Галичині арештовують.

Пробі! Це забагато на одну юначу голову.

А життя йде своєю чергою. Козенко написав до останнього числа “Хвилі” свої міркування на тему “життя”. То нічого, що він вештається зі Шпачуком. Він все-таки погодився написати і помістити свій мудрий трактат про життя. “Хвиля” вийшла, її читають, це вже третє число... Як-не-як, а третє, у той час, як Шпачук зі своїми “орлами” не видав ані одного. Василь уважає це за свої досягнення.

Хлопці сповнені оптимізмом. Так думає Козенко, так думають всі. То нічого, що вони в такому ось стані. То нічого. Виростуть. Всі виростуть. Підуть у світ. Будуть горіти, творити, будувати... Буде!

Вечір напередодні розпуску на Великдень. Василь йде попід мурами ліцею. Небо густе, синє. Хочеться бозна-чого в такий час. Клени і липи ще не розвинулися, але вже пахнуть свіжими соками. Василь не звертає додому, а йде далі. Опинився перед будиночком з трьома вікнами. Всі вікна чорні. Василь не торкається похилої фіртки і ходить сюди й туди з надією... Він повний надії... Вийде! Мусить вийти...

Час тікає. Сонце зовсім ховається, у повітрі холоднішає, над містом залягає весняна сутінь. Тільки на Боні замок ще горить, ніби штучно освітлений сильним жовтуватим променем прожектора, і кожний кам’яний зуб на тлі синього вечірнього неба блищить срібним сяйвом назустріч рожевому заходові.