Улас Самчук - Юність Василя Шеремети

Як це жорстоко і несправедливо. Де сидять мозки учителів. Скільки разів доводилося, що Бога нема, але дорослі вірять у нього. Вірять, будують храми, кадять і співають пісні. Радять вам обережність... Кому і на що вона? Зробити великий вчинок, просто йти, плюнути з презирством на небуття і вмерти. Вчинки героїв творять історію.

Реформації, визволення, нерівності... Минають віки, і все дорослі рядять світом — тупі, без відваги і розуміння суті речей. З неба сміється велике життя, а земля лишається землею...

Вісімнадцять років. По плянеті в той час ходить янгол. Він ходить до школи і дістає одиниці. Він також танцює на балях, і молитись до нього, безкрилого і чарівного, найбільше щастя.

Приходять великопісні дні. Один з них несподівано порушив звичайний порядок в природі. Якось того дня інакше зійшло сонце... Воно вийшло з-за Туніцьких садів, як звичайно, але промінь, що прорвався через серпанкову з квітами занавіску вікна до кімнати, упертіше та яскравіше освітлює ріжок комоду із статуеткою Толстого. Занавіска, ніби ткана із срібних ниток. Дзеркало сяє розливно і яскраво. М’якість на мідній лямпі, на поручнях стільців та кожній, кожній дрібниці...

На стріхах лежить сніг, але цього самого дня біля карнизів з’явилась перша темна плямка. В полудень з ринви крапнуло кілька крапель, до вечора вони створили цікавий льодовий зуб. Гора Бона одразу відкрила своє сіре кам’яне обличчя. Сонце впирається просто під її руїни і старанно виганяє рештки снігу. Кожна хмарина сьогодні виразно нова, мов з доброї чистої вати.

Триває пару тижнів, поки ця містерія прийме виразні форми. Ринви розмерзлися. Зо стріх більше не крапає, льодові зуби попадали, розбилися, а малий Сергійчик зовсім потовк їх своїми чобітками. З хідників згорнено сніг, і вони вже сухі. Тільки брук ще встелений брудними від кінського гною крижинами. їх розбивають ломами і складають на купи. Місцями стоять калюжі жовтавої, мов кава, води і дядьки, що приїжджають до міста і сидять на санях, спустивши набік ноги, мусять високо підіймати свої постоли, щоб часом їх не скупати. У деяких будинках вийнято подвійні рами, і вітер похитує мінливо блискучі розкриті вікна. У кімнаті просторніше, свіжіше... Шум вулиці може свобідно ґрасувати там, куди йому цілу зиму не було доступу.

Чисельні горобці з Гуляницького саду справляють шумне весілля. Ось один надутий, ніби урядовець староства чи білокриницький війт, вибрав собі дуже незручне місце на підмурівці залізної огорожі і цвіріньчить-цвіріньчить. Він сердито тупає дрібними лапками, різко крутиться, гостро їжить пір’я, зненацька зривається і летить, мов п’яний, щоб за хвилину вернутись на те саме невигідне місце. А від усього твориться шум — весняний шум.

Ціле місто, ніби той горобець, шумить та крутиться. Воно розгортається. Вітер бавиться з занавісками вікон, дівочими спідничками, кусниками порваних плякатів. Вітрини крамниць блищать у буревійних промінях, що обертають перли та діяманти на жовтому оксамиті в небесні скарби, гідні окраси весни.

У школі повно весняного руху. Хтось підмалював Пілсудському вуса. Вони були опущені вниз, мов у Ніцше, але наповнений весняними поривами ентузіяст мілітаризму надав їм подобу кайзера Вільгельма Другого. На п’ятій лекції релігії сонце вдирається саме до шостої кляси. За столом сидить о. Ніколай, перед столом стоїть Білоус. Обидва мають свої особливості. О. Ніколай, як тільки перестануть його “питати”, одразу куняє. Білоус, як тільки його викличуть “відповідати”, потіє. Той і другий пописуються. Білоус, обливаючись потом, оповідає, як у війні Константина

Великого з сарацинами на небі з’явився хрест з написом: “Сим побідиті”. Сонце лягло на лисину о. Ніколая.

Він довго і хоробро змагався, але тягар завеликий. Голова о. Ніколая починає хитатись, потім все нижче і нижче опускається на груди. Протоієрейський його хрест зникає під шпакуватою бородою. В цей саме час з його носа виривається своєрідний посвист, що нагадує бойовий клич чи вислів захоплення. Білоус кінчає, але о. Ніколай не виявляє ознак пробудження. — Далі! Далі! — передають йому з лавиць. І Білоус старанно, поважно вдруге оповідає, як Константинові Великому на полі брані з невірними сарацинами з’являється на небі знамення хреста. О. Ніколай вже свистить обома ніздрями, вуса його моргають, борода ворушиться. Видається, що він щось смакує...

І тоді переймає на себе ініціативу Валя Лискевич. Він, мов кіт, нечуйно пробирається до заднього вікна, відчиняє його і стрибає надвір. Всім це видається нечувано дотепним. Зривається Гриб, Білоус... Починається похід до вікон, стрибки, придушений сміх. По короткому часі у клясі сидить тільки на першій лавиці двоє дівчат, а перед столом стоїть Білоус. Стає зовсім тихо. О. Ніколай користає з нагоди спокою, аж поки не брязкає знадвору розбитий дзвінок.