Улас Самчук - Юність Василя Шеремети

— Вже приїхали? — питає.

— Приїхали... А як же ти, Федоро? Ще не засватана?

Вона і не думає ображатися на “ти”.

— Чекаю на вас!.. — не лізучи в кишеню за відповіддю, каже вона.

Вони тут не самі, і всі, що чують, сміються.

— Е, чекай, чекай! Він уже в місті панянку має, — підкидає своє стара Мартиниха, підіймаючи коромисло на плечі.

Василь наливає в бочку як справжній парубок. Він підтягнувся, вирівнявся, чоботи в нього чищені, і видно, що біля гною він тільки недавно.

У неділю Василь іде до церкви. Як би то виглядало, коли б він чи хтось інший з села, приїхавши по довшому часі додому, не пішов до церкви? Де, як не тут, показати себе і побачити людей? А Василь може себе показати. Він, правда, не пнеться наперед, але і так всі очі до нього звертаються. Кому не хочеться поглянути, що то з нього зробилося. Пан він уже чи не пан? Чи такий, як і був?

Ні! Він уже не такий, як був. Трохи змінився. Інколи набундючений, але варто йому задивитися на старі, незграбно мальовані образи, як вся та пиха зникає. Він одразу знову стає таким, як був колись, малим хлопцем, що не раз тут стояв і дивився на ті самі образи.

Він любить свою стару церкву. Які б не читав книги, а тут він чує Бога. Тут рішав свої настирливі питання, яких деінде не міг рішити.

У неділю пополудні перед Федоровим хутором пройшлися сюди й туди Данилкова Федора і Іванова Христя. Перед самим хутором їм щось стає дуже смішно і вони регочуться, аж луна йде. Потім одна другу попихають, падають у сніг, верещать на ціле довкілля. Чого це вони саме тут знайшли місце для таких криків? Стара Оксана дуже добре знає. І хто не знає дівочої натури? Василь також чує той регіт, що звучить, як виклик чи обіцянка. Він вийшов на двір, але щось не дозволяє йому вийти за браму. Дівчата обкидали себе снігом, витоптали чимале місце і пішли до старшого Василевого брата, що мешкає окремо. Бувало, Василь туди також заходив, але то було колись. Сьогодні він також йде, але не туди. Він йде в ліс, просто через сліпучо біле поле, снігом, залишає сліди, звертає то сюди, то туди!..

І от він у лісі. Сам. Тиша. Мовчазні, засипані снігом галявини. Непорушні, спокійні дерева. Запах моху і брости. Могутні стовбури вперемішку, без ладу, без числа тримають на собі гіллясті корони, що, обнявшись і сплівшись безліччю тонких галузок, творять фантастичне склепіння живого організму. Воно хитається інколи і по-своєму шумить, нагадуючи шум моря. Чуєш тут стихію, силу, поклик в далечінь і глибину. Іноді чуєш гордий, уривний, лункий звук. Це крук. Міцний, суворий птах, вільний і гордий. Луна його окрику далеко розноситься по лісі...

Василь йде все далі і далі. Йому подобається ця сувора мовчанка, монументальний спокій найбільших рослин планети. Тут, а не деінде, може він віддатися своєму найбільшому поривному коханню. Ніхто, ніхто не буде знати, не відкриє його тайни тайн, не посміється.

А вечором удома... Неділя. Майже нікого. Тільки мати і Василь. Під плитою розжарені, сухі грабові дрова. Тепло. Щоки Василеві розігріваються і пашать. На колінах розгорнута книжка графа Толстого...

На селі, біля огнища предків, життя завжди має свої суворі закони. Все чергується так, як треба — день і ніч, праця й відпочинок, широкі обрії, але обмежений зір, все на своєму місці. Василь знає це. Він побув дома кілька днів, а вже знов оббувся у тих умовах. Вечорами відбуває мандрівки у інші, можливо кращі, світи, але це тільки вечорами, при малій нафтовій лямпці на краю свого родинного столу. А приходить ранок, і все відпадає, мов відмерлий лист рослини. Все таке земне, позбавлене лету, земля і дерево...

Василь почуває, що нерви його втихомирюються. Чекає свята, старого, родинного, овіяного романтикою. Дні підносять свою моральну температуру. Всі це яскраво почувають — і навіть звірята, птахи і все живе. Має намір піти на всеночну, гостити у рідних, проїхатися кудись, приймати колядників.

Але не все так сталося. Майже перед самим Святвечором, коли починає сутеніти, коли докінчують на подвір’ю останні приготування, Василь дістає пошту. Приносять її від старости. Привітання від товаришів з Різдвом, а між ними лист від... Насті... Це страшенно несподівано. Ніколи в його житті такого не траплялось. Він схопив листа і побіг, мов божевільний, сам не знаючи куди, щоб його не бачили жадні очі. Боявся його розривати, а коли розривав — руки тремтіли. Лист дуже короткий: “Дорогий Василю! На другий день Різдва Просвіта робить ялинку. Як не розледащіли — будьте там. Н.”.