Улас Самчук - Юність Василя Шеремети

Цього досить, щоб довести хлопця до божевільного стану. І кутя, і дідух, і урочистість вечері, і батько, що, мов патріярх, возсідає на свойому місці, і свічки замість лямпи, все те для Василя тратить смисл. Якась вища, могутня сила вириває його з родинного середовища. І коли він на другий день стояв у церкві на всеночній, коли слухав “Христос рождається, славімтє”, в його уяві іноді поставав простір залі комерційної школи, він чув звуки “Дунайських хвиль” і бачив її танцюючу, сяючу, срібноволосу... Відганяв видиво напруженням волі, дивився в обличчя почорнілої Матері Божої і з глибини душі, ніби кров з рани, виступала молитва. Велика, добра, всерозуміюча і всепрощаюча: “Мати Любови, не відмов мені своєї ласки і даруй мені мою пристрасть! Гріх це чи святість? Не знаю. Я люблю!..”

Ніякі сили не втримають тепер Василя дома. Ніякі запрошення в гостину, ніякий гнів. Вже, мовляв, запанів. Ми йому не товариство. Що тут поможуть слова?

На другий день свят зараз по обіді Василь вийшов. Не дивився на годинник. Він має досить сили, щоб не боятися заметеної дороги. Мороз його не бере... Має гарячу, молоду кров. Вітер не може йому перешкодити. Розсікає його, мов летун, а щоки горять вогнем.

Скоро починає вечоріти. Білі, здається, безмежні поля зливаються з обрієм. Василеві здається, що він ступає в ту безмежність, що під ногами немає землі, що він оповитий мряковиною, але він не чує жадної втоми, йому не докучає холод, почувається бадьорим і щасливим.

Ось уже і місто. Далеко внизу горять розсіяні вогники. Йде в долину, вітер потроху вщухає і на вулицях майже зовсім зникає. Чується своєрідний міський ритм, їдуть кудись візники з балабонами, горять у вітринах ялинки.

Ялинка відбувається у тій самій залі комерційної школи. Василь до неї не готувався. У кишені майже нема грошей. Не заходив до голяра. Одяг його здорожений, засніжений, а коли сніг розстав, на ньому лишились крапельки води. Як був, так і пішов на вечірку. Купив вхідний квиток і непомітно пробрався до залі. Скільки тут вишитих, яскравих сорочок, барвистих плахт, маючих стрічок, сяючих дівочих очей. Гримить Гакманова оркестра. Посередині залі палаюча ріжнобарвними огнями, оздоблена безліччю цяцьок ялинка. На сцену виходить так само барвистий, ніби польові маки, хор під керівництвом високого, худого дириґента. У перших рядах повно міських знаменитостей; голови установ, директори, лікарі, адвокати, купці... Звучно, розмашно рванулась перша коляда:

Ой видить Бог, видить Творець,

Що весь мир погибає!

Заля помітно зригнула. Очі всіх загорілись у такт пісні, звуків і барв, доброго настрою, теплоти і вдоволення.

Возвістити в Назареті, стала слава у вертепі... промовляють прекрасні, свіжі голоси дівчат, хлопців, між котрими Василь бачить багато знайомих. Стає так приємно, що Василь шкодує, що й він не там, на сцені, і що він також не співає. Це помітно і з іншими. Всі, що слухають таку поривну, знану пісню, не можуть сидіти спокійно. Всім хотілось би також прилучитися до хору, щоб звуками вилити свою любов, свою радість.

Багато задніх місць лишається порожніми. Василь не хоче займати їх, хоча ноги втомлені. Йому видається почеснійшим стояти десь збоку, у якійсь ніші і, заклавши ногу на ногу та прийнявши позу Наполеона, незалежно слухати, ніж сидіти десь далеко у задніх рядах між сидухами та сторожами. Що за дивна у нього вдача? Звідки та претенсія і самопевність?

Настю помітив одразу, щойно ввійшовши. Вона сиділа в середніх рядах з якимсь добродієм, але вже не тим, що танцювала на гімназіальному вечері. Одягнена скромно і просто. Та сама сукня, у якій була з ним у театрі. Він, здається, щось їй казав тоді про ту сукню... Здається, що вона їй дуже личить чи щось подібне...

На першій перерві одразу зустрілися. Це сталося не без вагання. Вона виходила до роздягальні, дивилася на всі боки. Побачила Василя і одразу до нього потягнулась. Він уже стояв, мов прицвяшений, у своїй ніші з виразом і я не я, — мішанина Байрона і селюха.

— Ну, от... Нарешті, — посміхнулась вона докірливо.

Нащо той бідолаха стільки клявся, що кінець, що більше не піддасться, коли один її кривий усміх — і вже він плазує, мов чорний раб. Душа його зразу листком стелиться і можна взяти його цілого простою голою рукою. Він, правда, трохи ковтнув села, вітер довго хльостав по його щоках, очі горять напруженням, але що це перед обличчям цієї величі?

Вона дорікає йому за нечемність. Кокетування. Жіноче кокетування. Нечемність! П’ятнадцять кілометрів у сніг, у бурю, у свято? І дивиться, уста тремтять від напруги і хочеться вирвати все, що є на серці і викласти, мов карти, перед нею. Все до кінця.