Томас Гарди - Під деревом зеленим

Фенсі, скориставшись досвідом, набутим за ті шість годин, які вона встигла провести у статусі дружини, постаралася надати собі вигляду поважної матрони, щоб запрошені неодружені дівчата вповні відчули всю різницю між своїм становищем і її. Час від часу вона із захватом позирала на свою ліву руку, але так, щоб ніхто не бачив. Дівчина з усіх сил намагалася показати, що, хоч, порівняно з присутніми, без сумніву, й посідає цілком виняткове становище, сама вона не приділяє цьому анінайменшої уваги і що, коли, роздаючи чашки, тарілки, ножі, виделки чи келихи, вона мимохіть виставляє напоказ свою вишукано прикрашену ручку, це виходить цілком випадково. Адже очевидно, що звичайне бажання викликати заздрість у своїх товаришок, демонструючи їм блискучий перстень, принижувало таку досвідчену заміжню жінку. У Діка ж уява була не настільки багата, тож він не встиг так швидко звикнути до свого нового становища. Він ось уже близько трьох годин намагався відчути себе одруженим чоловіком, але його вистачило тільки на те, щоб усвідомити, що він — Дік Деві, син візника, зараз перебуває на вечірці, влаштованій управителем лорда Уессекського у віддаленому Ялберійському маєтку, і зайнятий тим, що танцює й розмовляє з Фенсі Дей.

За п’ятьма народними танцями, зокрема й “Спіши на весілля”, двома хороводами і трьома фрагментами з традиційних матроських танців гості й незчулися, як прийшов час вечеряти. Оскільки на початку літа на траву вечорами спадає роса, столи накрили в приміщенні. Після закінчення трапези Дік вийшов на подвір’я запрягати коней, а Фенсі разом із двома старшими дружками пішла нагору, щоб переодягнутися для подорожі до їхнього з Діком нового будиночка поблизу Меллстока.

— Довго ти одягатимеш капор, Фенсі? — поцікавився Дік, стоячи біля підніжжя сходів. Тепер як чоловік одружений, у якого і власна справа є, він дорожив своїм часом, а тому надавав кожному слову більшої ваги і кивав з більшою поважністю.

— Одну хвилинку.

— І скільки ж це конкретно?

— Ну, п’ять хвилинок, любий.

— Ой, друзі! — сказав візник після того, як Дік вийшов. — От завжди у цих жінок так: особливо якщо йдеться про час, вік чи гроші — завжди треба брати вище.

— Ваша правда, щоб мені провалитися, — погоди» ся Джефрі.

— Схоже, вам, Джефрі, це наболіло.

— Та звісно, маючи мій досвід...

— Чим вона там зараз зайнята?

— Порядкує зверху у шафах і скринях, чистить димохід — ми його раз на рік чистимо. “Якщо роботу треба зробити — значить її треба зробити, — каже, — байдуже, весілля чи ні”.

— Здається мені, десь глибоко в душі вона добра жінка.

— Хіба що десь дуже глибоко.

До них повернулася місіс Пенні:

— У всіх трапляються скрутні часи. Але Дік і Фенсі мають такі ж шанси на щастя, як і будь-яке інше подружжя.

— Та ніхто й не заперечує.

Тут до них підійшла місіс Деві і, звернувшись до одного із них, дивилася при цьому на іншого:

— Так, вони будуть щасливі, — сказала вона. — Так завжди буває, коли пара на одній хвилі, як то Дік із Фенсі.

— Якщо тільки не бідуватимуть, бо тоді не до того, — вставив своє дід Джеймс.

— Я вам скажу, сусіди, коли приходить скрута, узяв візник слово, — от наприклад, коли у найстаршої дочки черевики лише на розмір менші від материних, а за нею йде ще цілий виводок, — оттоді для чоловіка настають дуже скрутні часи, друзі, ще й які скрутні! Годі враз спускаєшся з небес на землю.

— Правду кажеш, — зі знанням справи підхопи» містер Пенні. — Коли колодки матері й дочки вже тяжко на око відрізнити — це добре витвережує голову.

— Тобі вже точно нема на що скаржитись, Ройбене, — зауважила місіс Деві, — Бог свідок, наші діти один другому на п’яти не наступали!

— Знаю, знаю, — відповів візник. — Мені з тобою пощастило, Ен.

Місіс Деві було вже розтягнула губи в посмішці, але передумала.

— А якщо вже вони родяться один за одним, то вже нічого не поробиш, — сказала місіс Пенні, у чиїй сім’ї була протилежна ситуація. — Були б гроші, тоді й з усім іншим можна раду дати. Хто-хто, а ця парочка вже зуміє заробити.

— Так, це можна! — почувся рвучкий голос Ліфа, який увесь цей час смиренно спостерігав з-за рогу за всім, що тут відбувалося. — Усе, що потрібно, так це кілька фунтів для початку. І все! Я знаю одну таку історію!

— Що ж, давай послухаємо твою історію, Ліфе, — сказав візник. — Я й не знав, що тобі стане розуму розказати історію. Тихо, слухайте всі! Містер Ліф розкаже нам історію.

— Розказуй свою історію, Томасе Ліфе, — сказав дід Вільям тоном шкільного вчителя.