Томас Гарди - Під деревом зеленим

— Так, вони скоро минуть... Час спливає кожен день, так.

Мейболд сказав ці слова автоматично, не усвідомлюючи, що говорить. Єдине, що він відчував, — це огидний нудотний холодок, який пронизав усе тіло. Виявляється, юне створіння, чия привабливість так одурманила його, що він зважився на найбільш нерозважливе рішення у своєму житті, насправді було далеко не янголом, а звичайнісінькою жінкою.

— Бачите, сер, — продовжував простодушний Дік, — певною мірою так буде навіть краще. До того часу я якраз перейму частину батькового діла. Останнім часом справи помітно пішли вгору, і ми думаємо розширюватися. Наступного року хочемо купити ще двох коней. Ми вже пригляділи собі одну кобилу — кара, як ягідка, шия дугою, півтора метра росту, і ні одної сивої шерстинки — хочуть за неї двадцять п’ять крон. А щоб іти в ногу з часом, я надрукував кілька візиток. Хочете, я і вам одну дам, сер?

— Звичайно, — погодився священик, механічно взявши візитку, яку простягнув йому Дік.

— Біля Ґреєвого мосту я повертаю праворуч, — сказав Дік. — А вам, мабуть, прямо, до міста?

— Так.

— До побачення, сер.

— До побачення, Деві.

Дікові кроки стихли у напрямку Дарноверського млина, а Мейболд усе стояв нерухомо на мосту з карткою в руці, як Дік його і залишив. Трохи оговтавшись, священик першим ділом прочитав напис на візитці:

ДЕВІ І СИН,

ПЕРЕВЕЗЕННЯ Й ДОСТАВКА,

МЕЛЛСТОК.

N.8. Перевозимо меблі, вугілля, картоплю, худобу тощо на будь-які відстані та в найкоротші терміни.

Містер Мейболд перехилився через перила й задивився на річку. Невидющим оком він спостерігав, як вода швидко викочується з-під арок моста, стікає вниз по крутому схилу й розливається ставком, у якому між широкими зеленими заростями трави, яка під натиском течії то здіймалася вверх, то тонула у воді, вигравали ялець, форель і гольян. Простоявши так хвилин з десять, він витягнув із кишені лист до свого друга, розірвав його на дрібнесенькі шматочки, так що на одному клаптику навіть по дві букви не лишилося, і ціла жменя паперу полетіла у воду, тріпочучи на вітрі. Він дивився, як клаптики кружляли у вирі води й неслися геть в океан, поступово зникаючи з очей. Урешті він розвернувся й рішучим кроком попрямував назад до парафії Меллсток.

Після довгої й виснажливої внутрішньої боротьби, він таки зумів зібратися з духом, сів за стіл і написав такого листа:

ЛЮБА МІС ДЕЙ,

сьогодні цілком випадково мені відкрилося значення Ваших слів “спокуса надто велика”, Вашого смутку і Ваших сліз. Сьогодні я знаю те, чого не знав учора, — що Ви не вільна.

Чому Ви мені не сказали, чому не сказали? Ви думали, я знаю? Ні, я не знав. Якби знав, мій вчинок був би гідний осуду.

Але я Вам не дорікаю! Можливо, тут немає Вашої вини — я не знаю. Фенсі, хоча мої почуття до Вас піддалися небаченому випробуванню, я все ще кохаю Вас, і мої слова залишаються в силі. Однак, віддаючи належне порядному чоловікові, який покладається на Ваше слово, невже Ви вважаєте, що, зважаючи на обставини, чесно буде покинути його?

Щиро Ваш, АРТУР МЕЙБОЛД

Він подзвонив.

— Скажи Чарльзу, щоб відніс ці зошити і цю записку до школи, негайно.

Служниця взяла пакет і лист, і вже за кілька хвилин з воріт будинку вибіг хлопчина з пакетом в одній руці і листом в іншій. Священик сидів біля вікна, підперши голову рукою, й дивився, як хлопчина спустився по стежині від церкви та вийшов на доріжку, що простягалася вздовж річки і вела до школи.

Тут йому назустріч надійшов інший хлопець, і, обмінявшись привітаннями й жартома надававши один одному стусанів, вони розбіглися в різні боки: хлопчина, що йшов назустріч, пішов до церкви, а Чарльз попростував до школи і скоро зник із виду.

Хлопець підійшов до дверей, і згодом містерові Мейболду передали записку.

Він упізнав почерк. Відкривши конверт тремтячою рукою, він прочитав такі слова:

ДОРОГИЙ МІСТЕРЕ МЕЙБОЛД,

я всю ніч не спала і багато та серйозно думала над Вашою вчорашньою пропозицією. Як чесна жінка я не мала права давати Вам ту відповідь, яку дала.

Я, мабуть, як і всі жінки, схильна захоплюватися витонченим розумом і манерами. До того ж мене завжди вабила можливість жити в оточенні вишуканішому, ніж те, до якого я звикла. Ви стали вихваляти мене, а похвала для мене як повітря. Лише моя слабкість до таких речей змусила мене погодитись. Скажете, це все амбіції та марнославство — може, й так.