Томас Гарди - Під деревом зеленим

Після такого пояснення я сподіваюся, Ви великодушно дозволите мені забрати назад свою так поспішно дану обіцянку.

І ще одне прохання. Давайте збережемо нашу вчорашню зустріч і все, що між нами відбулося, у таємниці. Якщо про це стане відомо, щастя порядного чоловіка, який мені довіряє і якого я кохаю й завжди кохатиму, буде зруйновано.

Щиро Ваша, ФЕНСІ ДЕЙ

Більше вони не листувалися. Священик лише прислав Фенсі записку, яка містила лише кілька слів:

Розкажіть йому все. Так буде краще. Він пробачить.

Останній день цієї розповіді припадає якраз на зміну пір року, коли селяни засинають в оточенні майже голих дерев і до сну їх заколисує передзвін дощу, а прокидаються вже серед царства зелені; коли сама земля, здавалося, збентежена небаченою кількістю і різнобарв’ям листя; коли прилітає дрімлюга й прикликає літо, заводячи свою пісню однієї ноти; коли відцвітають яблуні й дороги та сади вкриваються опалими пелюстками; коли віночки ніжних квітів темніють, а їхні голівки схиляються під вагою бджіл-трудівниць, чиє дзижчання все частіше і частіше чується звідусіль, аж поки не переростає у всюдисущий гул; і коли зозулі, дрозди й горобці, які до цього були веселими та ввічливими сусідами, перетворюються у шумних і настирливих причеп.

Зовні будинок Джефрі Дея у Ялберійському лісі виглядав як завжди о цій порі, і лише несамовитий гавкіт собак десь на задвірку маєтку сповіщав про те, що в оселі відбувається щось незвичайне. Усередині зібралося досить велелюдне товариство, а таке нечасто можна було побачити у помешканні відлюдькуватого лісника.

По всій кімнаті незграбно прилаштувалися, хто стоячи, а хто сидячи, наші давні знайомі дід Джеймс і дід Вільям, візник, містер Пенні, трійко дітей, зокрема Джиммі та Чарлі, а також ще кілька сільських леді та джентльменів, які приїхали здалеку і чиї імена нам знати не конче потрібно. Джефрі гучно тупав у прибудові та між кущами в саду, намагаючись якомога швидше покінчити з повсякденними справами, поки ще не прийшов час для дійства, щоб уже весь день бути вільним. На цей час він закотив рукави сорочки, а новісінькі парадні штани, у які вбрався цього ранку, тимчасово прикрив робочим фартухом. Проходячи повз вулики, він одним оком глянув, чи рояться бджоли, і нарешті зайшов до будинку, на ходу розкочуючи рукави сорочки; розмовляючи з візником Деві, застібав ґудзики на манжетах, щоб зекономити час; потім піднявся нагору, одягнув свій парадний жилет і, спустившись униз, продовжив розмову з Деві, застібаючи при цьому жилет і незмигно дивлячись візникові в очі, наче у дзеркало.

Ряди меблів помітно поріділи, з кожної пари вивезли по одному екземпляру, у тому числі й годинник Томаса Вуда. Нарешті Єзекиїль Сандерс залишився один на сторожі часу в цьому будинку.

Фенсі ще не спускалася, у своїй кімнаті нагорі вона якраз одягалась у численні шари одягу й начіпляла безліч прикрас, як і належало нареченій. Час від часу вона коротко підсміювалась у відповідь на зауваження місіс Деві чи місіс Пенні, які допомагали їй одягатися, однак у її сміхові звучав більше неспокій, аніж веселощі. Місіс Дей, сказавши, що в неї розболілася голова, замкнулася у своїй кімнаті на весь ранок. У місіс Пенні над кожною скронею звисало по дев’ять спіралеподібних локонів, а ззаду на зачісці, наче замок на вершині гори, стирчав гребінець.

Жінки якраз обговорювали останнє оголошення про весілля Діка й Фенсі минулої неділі.

— І як це звучало? — випитувала Фенсі.

— Дуже гарно, — відповідала місіс Пенні. — Ніколи не чула, щоб так гарно оголошували.

— Але ж як?

— Ох, дуже природно й вишукано, правда ж, Ройбене? — крикнула вона через незалатану тріщину в підлозі до візника, який чекав унизу.

— Правда що? — сказав Ройбен, запитально подивившись на стелю над своєю головою в очікуванні відповіді.

— Правда ж імена Діка та Фенсі звучали дуже гарно, коли їх оголошували у нас у церкві минулої неділі? — знов долинув вниз голос місіс Пенні.

— Ще й як гарно! Особливо першого разу. Вся паства так і вибухнула шепотом, правду кажу, Пенні? — візник підхопив розмову і голосно, щоб його почули й нагорі, крикнув мало не на вухо містерові Пенні, хоч той сидів не більш як за три фути від нього.

— Ще ніколи не чув, щоб так перешіптувалися, — підтвердив містер Пенні теж голосно. — А дівчата аж пожовтіли від заздрості, от їй-богу, ще не бачив, щоб так комусь заздрили!