Томас Гарди - Під деревом зеленим

Коли я просив його оголосити про наше весілля, то натякнув на ту обіцянку, але по ньому видно було, що він не надто палко бажає нас вінчати, тож я більше і не згадував. Цікаво, чого це він.

— І правда, чого! — сказала Фенсі, втупившись в одну точку своїми пречудовими очима — надто ніжними і гарними як для дружини візника, однак, вочевидь, не надто добрими.

— Напевно, передумав, буває, — припустив візник.

— Ну, товариші, ох і збереться ж сьогодні люду на нас подивитися.

— А церква, — додав Джефрі, — певно, буде ущерть набита жіноцтвом, і над усіма підвіконнями стирчатимуть дитячі голови, чи то пак одні очі.

— Кому знати, як не вам, — зауважив Ройбен. — Ви ж через це вже двічі проходили.

— І я не проти перетерпіти разочок, — сказав Дік, — чи навіть два, а може, й більше.

— Діку! — докірливо мовила Фенсі.

— Мила, я ж жартую, просто до слова прийшлося. Чого ти сьогодні така полохлива?

— А після того ми, звісно, станемо парами, — продовжив візник, — і пройдемося парафією.

— Так-так, — підхопила місіс Пенні, — по двоє, кожен зі своєю дружиною.

— Я не хочу так виставляти себе на показ! — запротестувала Фенсі, зиркнувши на Діка — що він на це скаже.

— Я на все згоден, серденько! Буде так, як скажеш ти і товариство! — палко мовив Річард Деві.

— Ми так робили на своєму весіллі, правда, Ен? — спитав дружину візник. — Та всі так роблять.

— Ми теж робили, — підтвердив батько Фенсі.

— І ми з Пенні, — сказала місіс Пенні. — Пам’ятаю, я тоді взула свої кращі черевики на дерев’яній підошві, Пенні так сердився — я ж у них ще вищою виглядаю.

— І мої тато з мамою, — додала міс Мерсі Онмі.

— І я робитиму наступного Різдва! — рішуче заявив Нет, подивившись на міс Вашті Сніф.

— Шановані люди вже так не роблять, — зауважила Фенсі. — Але якщо моя покійна матір так робила, тоді вже і я.

— Точно, — продовжував згадувати візник, — то було в Білий вівторок. Меллстокський клуб тоді влаштував ходу, і ми, молодята, йшли за ними через усю парафію. Тоді всі мусили одягати щось біле, бо то був тиждень після Зелених свят. У мене досі збереглися ті білі штани, що я тоді одягав, лежать вдома у коробці. Правда ж, Ен?

— Лежали, поки я не вкоротила їх і не віддала Джиммі, — відповіла місіс Деві.

— Ну а, обійшовши цю парафію, задля годиться треба пройтися і через Верхній та Нижній Меллсток, і до Вайні зайти, — сказав Пенні, повертаючись до основної теми розмови. — Молочар Вайні — всіма шанований чоловік, так само, як і фермер Кекс, треба обов’язково їм показатися.

— Твоя правда, — погодився візник, — треба обійти Меллсток для порядку. Ото буде на що подивитися, коли ми йтимемо пара за парою, правда ж, сусіди?

— Оце вже точно: гарне видовище для всієї парафії,

— сказала місіс Пенні.

— О! — вигукнув візник, раптом помітивши самотню постать, що стояла у дверях, одягнута в довгий білосніжний балахон, який кроєм нагадував наволочку.

— Це ж Ліф! Що ти тут робиш, Ліфе?

— Та от прийшов спитати, чи можна і мені прийти на весілля, хі-хі! — несміливо сказав Ліф.

— Ну ж бо, Ліфе, — докірливо мовив візник, — ти ж знаєш, що сьогодні тобі тут робити нічого.

— Томасе Ліфе, і як тобі не соромно! — дорікнув старий Вільям.

— Знаю, я дурник, але я подумав, якщо вмиюся й одягну чисту сорочку й балахон, може, і зможу прийти,

— сказав Ліф, тремтячи всім тілом, і, розчарований, розвернувся, щоб іти геть.

— Бідолашний! — сказав візник, повернувшись до Джефрі. — А може, нехай іде? Виглядає він не дуже, і в голові порожньо, але ж у в’язниці хлопчина ніколи не сидів, то хіба він чимось зашкодить.

Ліф із вдячністю подивився на візника за таку похвалу, а потім із тривогою на Джефрі — мовляв, чи допоможуть ці слова його переконати.

— Ну, нехай вже йде, — врешті згодився Джефрі.

— Заходь, Ліфе, ласкаво просимо, — і Ліф залишився.

Тепер уже всі були готові виходити й почали шикуватися: спочатку Фенсі та її батько, потім Дік і Сюзан Деві, Нет Колком і Вашті Сніф, Тед Вейвуд і Мерсі Онмі, й нарешті Джиммі і Бессі Деві — всі одягнені, як і личить на весіллі. Далі йшли візник і місіс Деві, у самому кінці — містер і місіс Пенні. Візник привертав увагу своїми рукавичками велетенського розміру — аж одинадцятого з гаком, вони скидалися на вибілені боксерські рукавиці й досить недоладно виглядали на його загорілих руках. Це він уперше в житті надягнув цю чудернацьку ознаку поважності, і то лише на особисте прохання Фенсі.

— Краще б дружкам іти разом, — запропонувала Фенсі.