Томас Гарди - Під деревом зеленим

— Чого це? У мої часи завжди йшли дівчина з хлопцем, тримаючись за руки, — здивувався Джефрі.

— І в мої! — погодився візник.

— І в наші! — сказали містер і місіс Пенні.

— Ніколи не чув, щоб жінка йшла з жінкою! — сказав старий Вільям, який разом із дідом Джеймсом і місіс Дей мав залишатися вдома.

— Буде так, як вирішиш ти і товариство, моя люба! — сказав Дік, який в передчутті утвердження свого права на Фенсі, вочевидь, із превеликою радістю був готовий позбутися всіх інших прав. Вирішувати довелося Фенсі.

— Що ж, нехай буде так, як у мами, — сказала вона, і пари рушили під деревами, хлопці попідруки з дівчатами.

— Ех! — зітхнув дід Джеймс, коли вони нарешті пішли, і сказав діду Вільяму: — Цікаво, що її зараз більше цікавить: Дік чи її весільне вбрання?

— Ну, на те вони й жінки, така їхня природа, — відповів дід Вільям. — Пам’ятаєш, як там у пророка Єремії: “Чи панна забуде про стрічки свої, наречена — оздобу свою?”

Ось вони пройшли під темними стрункими ялинами, ніби між колонами собору; крізь зарості ліщини, що рясніли первоцвітами і дикими гіацинтами; під рясним листям розлогих буків, і нарешті через Ялберійський пагорб вийшли на дорогу, яка забігала у село парафії Джефрі Дея. І вже за чверть години Фенсі стала місіс Річард Деві, хоч на своє превелике здивування досі почувалася все тією ж Фенсі Дей.

Назад поверталися кружною дорогою, стежками через поля, весело перемовляючись і підсміюючись, особливо розвеселилися, коли підійшли до перелазу.

Аж раптом Дік помітив далеко на ріповому полі темну пляму.

— Та це ж Єнох! — сказав він Фенсі. — Я думав, ми розминулися з ним сьогодні в будинку. Як так вийшло, що він більше у вас не працює?

— Випив забагато сидру, той вдарив йому в голову, і Єноха посадили за це в колодки у Везербері. Батькові довелося на кілька днів найняти когось іншого, і більше Єнох у лісі не працює.

— Давай покличемо його до нас сьогодні на гуляння. Подумаєш, колодки, у нас же сьогодні весілля.

Весільній процесії скомандували зупинитися.

— Єноху-у-у-у! — крикнув Дік щосили.

— Що-о-о-о-о-о? — відгукнувся Єнох здалеку.

— Впізнає-е-е-е-е-е-еш?

— Ні-і-і-і-і-і-і!

— Дік Деві-і-і-і-і!

— А-а-а-а-а-а!

— Щойно одружи-и-и-и-и-ився!

— О-о-о-о-о-о!

— Це моя дружина, Фе-е-е-е-е-енсі! — трохи піднявши Фенсі, Дік показав її Єноху, наче букет квітів.

— А-а-а-а-а-а!

— Приходь на гуляння сьогодні ввечері-і-і-і-і-і!

— Не мо-о-о-о-о-ожу!

— Чому?

— Більше в них не працю-у-у-у-у-у-ую!

— Не дуже гарно з його боку, — сказав Дік, коли процесія рушила далі.

— Не вини його, — сказав Джефрі, — він зараз не при собі. Зранку він завжди не в настрої. От вип’є галон сидру чи елю або пінту-другу меду й одразу повеселіє, тоді у всьому королівстві приємнішого співрозмовника не знайдеш.

У тому місці, де володіння Джефрі Дея межували з Ялберійським лісом, стояло старезне дерево — не надто високе, але з на диво розлогою кроною. Сотні пташенят вилупилися на гілках лише цього одного дерева; цілі табуни зайців і кролів із року в рік обгризали його кору; із западин між гілками повилазили чудернацькі пучки грибів; і незліченні сімейства кротів та дощових черв’яків прокладали свої тунелі між його корінням. У його тіні й трохи далі розстилалася добре доглянута галявинка, де прогулювалися курчата й маленькі фазанчики, чиї матері сиділи у клітках, розташованих тут же, на зеленій траві.

Сьогодні всі клітки прибрали, і з настанням вечора тут почали збиратися гості. Всю ніч, не стишуючись, на галявині лунала музика, танці та співи. Напучування Фенсі давали результат: всі як ніколи стежили за своїми манерами; а вона для більшої певності ще й суворо наказала батькові й свекрові не тикати гостям у розмові, бо сучасні люди можуть вважати це образою, а випивши, не витирати рот зовнішнім боком долоні — ця давня місцева традиція, за її словами, остаточно вимирає у вищих колах суспільства.

Окрім місцевих музик, із сусіднього села Тентрум-Кленґлі, яке давно славилося своїми ударними, запросили також майстра гри на тамбурині. Цих вельми важливих учасників зібрання посадили на тимчасовому помості, складеному з дощок, поставлених на бочки, який здіймався десь на три метри над землею. Поки йшли танці, старші гості посідали купкою під стовбуром дерева, стіл захищав їх від черевиків танцівників, які досить неохоче поступилися їм місцем, адже простору для піруетів і так не вистачало. Тут дідусі й бабусі, які своє вже давно відтанцювали, розповідали один одному вражаючі історії, а в перервах між ними спостерігали зі свого прихистку за парами, які то наближалися, то віддалялися, — так люди на березі спостерігають за морською битвою в сусідній бухті, а потім знову поверталися до своїх історій. Ті з танцівників, хто під час пауз між фігурами кидав погляд у бік компанії під деревом, бачили — через музику й шум розчути щось було нереально, — що розказують там щось вельми цікаве: так виразно змахував оповідач руками, клацав пальцями, зціплював губи чи з чверть хвилини пильно-пильно дивився котромусь зі слухачів прямісінько в очі, через що в того на обличчі з’являвся такий вираз, що деякі з танцівників усе б віддали, тільки б дізнатися, про що то там розказують.