Томас Гарди - Під деревом зеленим

— Місіс Дей, бджола вкусила Фенсі в губу, і вона попросила дати їй нашатирного спирту, — сказав містер Шайнер, нахилившись до самого обличчя місіс Дей.

— Місіс Дей, Фенсі попросила мене принести їй нашатирного спиту, бо її бджола в губу вкусила! — сказав Дік, нахилившись ще ближче до обличчя місіс Дей.

— Боже милостивий! Це зовсім не означає, що треба так на мене напосідати! — вигукнула жінка, відступаючи назад.

Вона порилася в буфеті, витягнула пляшечку й почала старанно витирати пил з ковпачка, обідка та скла. Дік і Шайнер чекали, стоячи один біля одного з простягнутими руками.

— Хто головний? — спитала місіс Дей. — Тільки не треба знову на мене наскакувати. То хто з вас головний?

Обоє мовчали, і пляшечка була передана Шайнеру. Шайнер як людина вихована нічим не виказав свого тріумфу і вже було розвернувся, щоб віднести пляшку Фенсі, аж тут сходами спустився Джефрі, вочевидь, уже витрусивши всіх бджіл із одягу:

— О, це ви, містере Деві?

Дік підтвердив, що це таки він. І молодий чоловік зважився на ризикований хід, забувши, що такі ходи тим і ризиковані, що у разі невдачі наслідки можуть бути катастрофічними.

— Я прийшов з вами про дещо поговорити, містере Дей, — він наголошував на кожному слові, знаючи, що вони досягнуть вух містера Шайнера, який якраз зникав за дверима.

— А я от ходив нагору й мало шкіри з себе не здер, поки повитрушував усіх бджіл, — сказав Джефрі, поволі пройшовши до відчинених дверей і зупинившись на порозі. — Малі негідниці позалазили мені під сорочку й ніяк не хотіли вгамуватися.

Дік попрямував за ним до дверей.

— Я хочу з вами поговорити, — повторив він, поглядаючи на блідий серпанок, що підкрадався з похмурої долини. — Можливо, ви здогадуєтеся, про що саме.

Лісник запхав руки в кишені, поводив туди-сюди очима, звівся навшпиньки, подивився перпендикулярно вниз, наче його погляд був виском [10] Висок — тягарець на шворці, призначений для перевірки вертикальності положення. , а потім горизонтально, аж поки всі зморшки на обличчі не зібралися навколо очей.

— Може, і не здогадуюся, — відповів.

Дік мовчав; спокій ночі ніщо не порушувало, лише раз тишу пронизав крик пташеняти, що потрапило до кігтів сови десь у прилеглому лісі.

— Я забув капелюх у кімнаті, — сказав Джефрі, — зачекайте, зараз збігаю за ним.

— Я буду в саду, — відповів Дік.

Він обійшов навколо й пройшов у сад через бічну хвіртку, а Джефрі піднявся нагору. У Меллстоці та його околицях панувала традиція, згідно з якою в будинку обговорювалися лише справи буденні, а для серйозних розмов ішли в сад. Цей звичай тягнувся ще з тих часів, коли вся сім’я мусила жити в одній кімнаті, і пояснювався бажанням усамітнитися й опинитися подалі від інших членів родини; однак тепер ним часто послуговувалися навіть ті, хто жив далеко не в тісноті.

У сутінках саду з’явилася фігура лісника, і Дік пішов йому назустріч. Джефрі зупинився й обіперся на огорожу свинарника, що розташовувався ліворуч від стежки. Дік зробив те саме, й обоє стали спостерігати за білуватою тушею, яка, рохкаючи, порпалася серед соломи.

— Я прийшов просити руки вашої дочки, — сказав Дік.

— Краще б не просили.

— Чому ж це, містере Дей?

— Бо тоді я змушений буду вам сказати, що ви не отримаєте того, чого просите. У вас є до мене ще якісь справи?

— Ні, більше ніяких.

— Чесно кажучи, не знаю, на що ви сподівалися. Ви знали, ким була її матір?

— Ні.

— Гувернанткою в одній поміщицькій родині і мала дурість вийти за лісника, який служив у тому ж маєтку, бо тоді я був усього лише простим лісником, це тепер вже я розпорядник і роботи у мене по зав’язку: чого варта тільки вирубка дерев, а ще ж треба і ліс продавати, і гравій, і пісок, і ще багато чого. Однак невже ви думаєте, що свої гарні манери, вишукану мову, музичні здібності й начитаність Фенсі здобула у такій дірі, як наша?

— Ні.

— А знаєте де?

— Ні.

— Коли після смерті дружини мене носило по всіх усюдах, Фенсі жила з тіткою, яка тримала пансіон. Так було, доки та не вийшла за Лоєра Ґріна — хитрий був чортяка — і школу розпустили. А чи знали ви, що після того вона навчалася в училищі й на той час була першою у списку королівських стипендіатів?

— Чув про це.

— А чи чули ви, що коли вона складала іспити на звання державної вчительки, то отримала найвищу оцінку?

— Так.

— Ну, а чи знаєте ви, чому я при моїх статках і далі гну спину на цій роботі й чому змушую її працювати шкільною вчителькою, коли вона б могла жити тут і ні в чому собі не відмовляти?