Томас Гарди - Під деревом зеленим

— Своєрідна була сімейка, — задумливо сказав містер Шайнер, маючи на увазі бджолиний рій.

Джефрі кивнув.

— Подумати тільки, ці ями стануть могилами для цілих тисяч! — сказала Фенсі. — Як на мене, це жорстоко.

Батько похитав головою.

— Зовсім ні, — сказав він, постукуючи по вуликах, щоб повитрушувати зі стільників мертвих бджіл, — якщо їх обкурити таким чином, вони умруть тільки раз; якщо ж по-новому, як то тепер модно, то з часом вони оклигають і помруть з голоду. Жорстоко змушувати їх переживати смерть двічі.

— А от мені здається, Фенсі має рацію, — сказав містер Шайнер, злегка усміхнувшись.

— Ще не придумали такого способу збирати мед, щоб не довелося ані вбивати бджіл, ані голодом їх морити, — впевнено стояв на своєму лісник.

— Я б воліла, щоб у них взагалі не забирали мед, — сказала Фенсі.

— Але ж мед — це гроші, — задумливо зауважив Єнох. — А без грошей людина нікуди!

Світло від ліхтаря потривожило бджіл, яким вдалося врятуватися з роїв, знищених кількома днями раніше, і яких відчай змушував добувати собі їжу мародерством по чужих вуликах. Кілька почали кружляти навколо голови та шиї Джефрі, а потім кинулися на нього з роздратованим дзижчанням.

Єнох, впустивши ліхтар, відбіг подалі й запхав голову в кущ смородини; Фенсі помчала стежиною догори; а містер Шайнер теж дав драла і, спотикаючись на ходу, зник у капусті. Джефрі не зрушив із місця і стояв нерухомо, наче скеля. Першою повернулася Фенсі, за нею, піднявши ліхтар, підійшов Єнох. Містера Шайнера досі не було видно.

— Покусали? — спитав Єнох у Джефрі.

— Та не дуже, трошки тут, трошки там, — сказав лісник повагом, витрушуючи бджолу з рукава сорочки, ще одну витягнув із волосся і ще кілька з-за коміра.

Дивлячись на те, як Джефрі витягає бджіл, присутні раділи, що їх небезпека оминула, — так само з полегшенням зітхають і країни Європи, коли якась із сусідніх держав опиняється у стані внутрішнього конфлікту.

— Це вже всі, тату? — спитала Фенсі, нарахувавши вже п’ять бджіл.

— Майже. Здається, одна чи дві застрягли у плечі й у боці. Ой! Ще одна щойно заворушилася біля хребта. От же ж живучі негідниці, як вони тільки туди добралися? Щоправда бідолахи більше не вжалять, схоже, вже слабшають. Тож можуть там і залишатися, витрушу, коли піду спати.

Оскільки його розпорядження стосувалися лише його самого, то ніхто й не заперечував. Потім вони почули, як хтось пробирається до них, спотикаючись об капусту, і з темряви долинув голос містера Шайнера:

— Небезпека вже минула?

Не отримавши відповіді на своє запитання, він, вочевидь, вирішив ризикнути й потроху наблизився до ліхтаря. Вулики вже зняли з ям, одного взяв Єнох, іншого — Джефрі.

— Забери ліхтар, Фенсі, а лопату можеш лишити.

Джефрі з Єнохом пішли в дім, і Шайнер та Фенсі залишилися в саду одні.

— Дозвольте мені, — сказав Шайнер, нахилившись і схопившись за ліхтар одночасно з Фенсі.

— Не треба, я сама, — відрізала Фенсі, добросовісно придушуючи будь-яке бажання пофліртувати. Після свого слізного зізнання Дікові про те, як вони з Шайнером ловили снігурів, Фенсі багато думала і вирішила, що з її боку буде підло, якщо вона, заручена жінка, кокетуватиме з іншим чоловіком чи триматиметься з ним за руки. Побачивши, що Шайнер не відпускає ліхтар, вона облишила його, а він, подумавши, що вона не хоче віддавати, теж пустив. Ліхтар упав і згас. Фенсі пішла до будинку.

— А де ж стежка? — спитав містер Шайнер.

— Тут, — відповіла Фенсі. — Через кілька хвилин ваші очі звикнуть до темряви.

— А поки не могли б ви дати мені руку?

Фенсі дозволила йому взятися за самі кінчики своїх пальців, і вони ступили на стежину.

— Ви не надто охоче приймаєте залицяння.

— Залежно від кого.

— Наприклад, від когось, схожого на мене.

Мертва тиша.

— То що скажете, міс?

— Залежить, як залицяються.

— Не пристрасно, але й не легковажно; не надто напосідливо, але й не навмання; не зашвидко, але й не заповільно.

— Як же тоді? — спитала Фенсі.

— Спокійно й виважено, — відповів він. — Як ви сприймете таке залицяння?

— Без особливого захвату, але й не байдуже; не червонітиму, але й не зблідну; поводитимусь не надто стримано, але й не розв’язно.

— Як же тоді?

— А ніяк.

У коморі Джефрі Дея, що розташовувалася позаду будинку, повсюди висіли пучки шандри, м’яти і шавлії, коричневі паперові мішечки з чебрецем і лавандою, а також довгі в’язки свіжовибраної цибулі. На полицях лежали великі червоні й жовті яблука та молода картопля, відібрана на насіння, інша картопля була складена купами внизу. У кутку на полиці стояли кілька порожніх вуликів, а під ними — бочки зі свіжим сидром від першого урожаю, який булькотів та розбризкувався через ще не закупорені отвори.