Томас Гарди - Під деревом зеленим

— Усе про свого коханого думаєш.

Фенсі зашарілася. Здавалося, Елізабет читає її думки. У такі моменти можна і повірити, що вона справді володіє силою, яку їй приписують.

— Батькові він не до вподоби, так? — ще одна картоплина долучилася до решти. — Так-так, я знаю про це. Мені сороки на хвості чого тільки не приносять.

Фенсі була у відчаї, і це був її шанс — хоч і гріховним шляхом — отримати допомогу; але що таке доброчесність порівняно з коханням?!

— Якби ж ви могли мені сказати, як зробити так, щоб він змінив свою думку, — попросила Фенсі.

— Це не важко зробити, — тихо мовила відьма.

— Справді? О, зробіть — байдуже як — тільки зробіть! Як мені його переконати, місіс Ендорфілд?

— Та це зовсім нескладно, нічого надзвичайного робити не доведеться.

— Але як же тоді?

— Чаклунством, ясна річ! — сказала Елізабет.

— Ні, що ви! — вигукнула Фенсі.

— Тільки так, запевняю тебе. Хіба ти не чула, що я відьма?

— Ну, — Фенсі завагалася, — я чула, що вас так називають.

— І ти повірила?

— Не сказати, щоб повірила, бо це моторошно і гріх, але... Ох, я б зараз так хотіла, щоб ви таки були відьмою!

— Я таки відьма. І я навчу тебе, як зачарувати батька, щоб він дозволив тобі вийти за Діка Деві.

— А це не зашкодить бідоласі?

— Якому бідоласі?

— Батькові.

— Ні, головне до чар підійти з розумом, як не робитимеш дурниць, закляття подіє.

Фенсі виглядала розгубленою, а Елізабет продовжила;

— Зробиш ось що.

Відьма відклала ніж і картоплину й зі зловісною посмішкою зашепотіла Фенсі на вухо довгий і детальний список настанов, краєм ока спостерігаючи за реакцією дівчини. Фенсі слухала відьму, і її обличчя то світліло, то хмурилось, то сповнювалося надії, то знову смутніло.

— Ну от, — сказала Елізабет і схилилася, щоб взяти ножа і наступну картоплину, — зробиш так, і він стане як шовковий.

— Я все зроблю! — запевнила відьму Фенсі.

Потім вона знову зосередила свою увагу на тому, що відбувалося на вулиці. За вікном і далі періщив дощ, однак вітер помітно послабшав. Розсудивши, що тепер принаймні втримає парасолю, вона накинула каптур поверх капелюшка, попрощалася з відьмою і пішла своєю дорогою.

Фенсі з точністю виконала всі настанови місіс Ендорфілд.

— Мені дуже шкода, що ваша дочка занедужала, — якось вранці сказав Джефрі житель Меллстока.

— А що з нею? — спитав стривожений Джефрі, зсунувши шапку на правий бік. — Нічого не розумію. Коли я бачив її востаннє, вона ні на що не скаржилася.

— Кажуть, апетит зовсім зник.

Того ж дня Джефрі поїхав до Меллстока і зайшов до школи. Фенсі привітала його, як звичайно, і запропонувала залишитися на чай.

— Не звик я пити чай о цій порі, — сказав він, але лишився.

За столом Джефрі уважно спостерігав за дочкою. І на превеликий жах помітив, що з іще недавно здоровою дівчиною сталися небачені зміни: вона відрізала собі такий тонюсінький шматочок хліба, що він аж просвічувався, ледь намастила його маслом і, поклавши на тарілку, решту часу просто сиділа й розламувала його на шматочки, а з’їла при цьому ледь одну десяту скибки. Джефрі сподівався, що вона заговорить про Діка і врешті-решт розплачеться, як тоді, коли через кілька днів після їхньої з Діком розмови у саду він сказав їй, що категорично проти їхнього шлюбу. Але вона мовчала, і через деякий час Джефрі повернувся назад до Ялберійського лісу.

— Залишається сподіватися, що бідолашна міс Фенсі зможе й надалі працювати у школі, — сказав Єнох Джефрі наступного тижня, коли вони перекопували мурашники в лісі.

Джефрі ввігнав лопату в землю, змахнув сім-вісім мурах з рукава, розчавив ще одну, яка прокрадалася йому за вухо, і за своєю звичкою втупив погляд у землю, чекаючи, щоб Єнох продовжив думку.

— Чого б це вона не змогла? — нарешті спитав лісник.

— Мені вчора пекар сказав, — відповів Єнох, змахнувши ще одну мураху, яка вправно лізла йому по стегну, — що, судячи з того, скільки хліба вона купила в нього минулого місяця, у школі, певно, навіть миші передохли! А після того я зайшов до Моріса випити чарочку-другу, і там мені теж понарозповідали.

— Що ж такого тобі там розповіли?

— Раніше вона незмінно щотижня брала у молочаря Вайні фунт кращого листового масла для себе і ще фунт солоного для дівчинки-прислуги й жінки, яка приходить їй допомагати. Але тепер їй фунта вистачає аж на три тижні, і то, кажуть, більшість вона викидає, як зіпсується.