Томас Гарди - Під деревом зеленим

— Закінчиш сам з мурахами і занесеш мішок додому.

Лісник витягнув лопату із землі, взяв її під пахву й пішов додому, навіть не свиснувши до собак, однак вони все одно пішли слідом, усім своїм видом намагаючись показати, що не потребують жодних знаків уваги, коли хазяїн у задумі.

У суботу вранці принесли записку від Фенсі. Мовляв Джефрі може не турбуватися й не присилати їй двох кроликів, як обіцяв, бо вони їй поки не знадобляться. Пізніше того ж дня Джефрі поїхав до Кестербриджа й зайшов до м’ясника, який привозив Фенсі свіже м’ясо, що записувалося на рахунок її батька.

— Я приїхав сплатити рахунок, друже Гейлоку, і заодно й за дочку заплачу.

Містер Гейлок, що стояв серед куп із розрізаних м’ясних туш, розвернувся на три чверті, перевів свої думки з м’яса на гроші, пішов у невеличкий кабінет, у якому були тільки одні двері й одне вікно, й заходився рішуче листати на диво довгу книгу. Потім він взяв клаптик паперу, щось на ньому нашкрябав і передав Джефрі рахунок.

Мабуть, це вперше за всю історію комерційних розрахунків м’ясника боржник засмутився через те, що рахунок був надто малий.

— Невже це все, що вона купила за цілий місяць?

— вжахнувся Джефрі.

— Все до останнього шматочка, — відказав м’ясник.

— (Дене, віднеси цю ногу й лопатку місіс Байт, а ось ці одинадцять фунтів — містеру Мартіну.) Схоже, ви самі їй трохи м’ясця підкидаєте, містере Дей?

— Якби ж то! Якихось два нещасних кролики за останній тиждень — ото й усе, чесне слово!

— А моя дружина каже, (Дене! То забагато! Не накладай стільки на тацю, краще сходи двічі.) моя дружина заповнювала книгу і каже мені: “Схоже, ми чимось не вгодили міс Дей, може, м’ясо якесь їй погане цього літа перепало, коли така спека стояла. Напевно, — каже, — вона тихцем стала купувати у Джона Ґріммета. Сам подивися її рахунок”. Вона і раніше небагато брала, бо ж скільки їй там одній треба, а тепер і зовсім нічого.

— Я спитаю, — пообіцяв Джефрі, зовсім занепавши духом.

Додому він повертався через Меллсток і, пам’ятаючи про свою обіцянку, зайшов до Фенсі. Була субота, і діти насолоджувалися вихідним. Однак Фенсі ніде не було. Нен, прибиральниця, підмітала кухню.

— Де моя дочка? — спитав лісник.

— Вона втомилася за тиждень і сьогодні вранці сказала, що полежить до вечора. Бачте, містере Дей, якщо людина нічого не їсть, вона не може працювати; якщо вона перестала їсти, то треба й перестати працювати.

— Ти віднесла їй обід?

— Ні, вона відмовляється їсти. Ми всі знаємо, що таке, зазвичай, не стається без причини. Але не те, щоб я мала на увазі розбите серце чи ще щось таке.

У Джефрі самого серце як хто кліщами стиснув. Він пішов до сходів і піднявся нагору, у кімнату своєї дочки:

— Фенсі!

— Заходьте, тату.

Коли бачиш людину в ліжку такого гарного ранку, то вже тільки це наганяє сум; а тут у ліжку лежала його єдина дитина, Фенсі, і не просто лежала, а ще й виглядала дуже блідою. Джефрі не на жарт стривожився.

— Фенсі, от вже ж не думав застати тебе в діжку, дитинко, — сказав він. — Що з тобою?

— Та щось погано себе почуваю, тату.

— Це ж чого?

— Думаю забагато.

— Це ж які думки могли довести тебе до такого стану?

— Ви знаєте, тату.

— Думаєш, я був надто жорстоким, коли не віддав тебе за Діка, у якого ні гроша за душею, так?

У відповідь — тиша.

— Фенсі, я хочу для тебе тільки добра, а він тебе не достойний. Ти ж і сама це знаєш, — він знову подивився на дочку, яка лежала на ліжку. — Послухай, Фенсі, я не ворог своїй дитині, то ж якщо ти не можеш без нього жити, то вже виходь за нього, що поробиш.

— О, я не хочу, щоб це було так. Не хочу йти проти вашої волі! — і хвора тяжко зітхнула.

— Ні, ні, ти зовсім не йдеш проти моєї волі. Тепер, коли я бачу, як тобі важко без нього, я і сам хочу, щоб ви одружилися, от тільки треба подумати коли. Я тільки того й бажаю, Фенсі. Ну чого ти, моя маленька, не плач! Раніше треба було плакати, а не тепер, коли все владналося. Ну ж бо, зайди завтра до нас і пообідай зі мною й зі своєю мачухою, добре?

— І... Дік теж?

— Ну звичайно, і Дік теж.

— А як ви думаєте, тату, коли нам можна буде одружитися? — допитувалася Фенсі.

— Ну, скажімо, на наступного Купала, зовсім вже недовго лишилося.

Вийшовши зі школи, Джефрі попрямував до візника. Двері відчинив старий Вільям.

— Ваш онук Дік удома, Вільяме?

— Ні, зараз якраз немає, містере Дей. Хоча він цими днями багато часу проводить удома.

— Чого б це?

— А, то одне, то інше, взагалі останнім часом ходить як у воду опущений. Зовсім на себе не схожий. Щось там учить або сяде і думає, ніби до церковної служби готується — не інакше, або ж просто снує по хаті без діла. А був такий балакучий хлопчина, наш Дік, а тепер слова з нього не витягнеш. Може, ви зайдете? Ройбен скоро повернеться.