Артур Хейли - Готель

Вони ввійшли в дім — у тьмяно освітлений, прохолодний хол з височенною стелею. В кутку підвелася маленька літня жінка в чорному шовковому платті, усміхнулась, вклоняючись йому.

— Я пояснила Анні, хто ви, — сказала Маршо, — і вона схвалила мою ідею. Мій тато цілком їй довіряє, отже, совість ваша може бути спокійна. Крім того, в нас є Бен.

Слуга-негр, нечутно ступаючи, пройшов за ними до кабінету — невеликої кімнати з книжковими полицями від підлоги до стелі, — і дістав з бару графин і дві чарки. Марша похитала головою, відмовляючись, а Пітер кивнув, і слуга налив йому хересу. Марша жестом запросила його сісти поряд з нею на диван.

— Ви подовгу живете тут сама? — спитав він.

— Тато буває вдома між поїздками. Але поїздки його стають усе довшими, а час між ними — коротшим. Я б радше жила в якому-небудь потворному сучасному котеджі. Аби лиш там було з ким словом перемовитися.

— Ох, щось не віриться.

— Їй-богу! Аби лиш поряд з близькою людиною. Мені однаково де — можна в котеджі, можна в готелі. Адміністраторам готелів, здається, надають житло в тому ж приміщенні — на горішньому поверсі, правда?

Пітер здивовано глянув на неї й побачив, що вона всміхається.

За мить слуга покликав їх до їдальні.

Вони перейшли в сусідню кімнату, де стояв маленький круглий стіл, накритий на двох. Вогники свічок відбивалися в сріблі приборів і в стінних панелях. З портрета над чорним мармуровим каміном супився якийсь бородань — Пітерові здалося, що старий дивиться на нього критичним оком.

— Це мій прадід, — сказала Марша, коли вони сіли. — Не звертайте на нього уваги — він супиться на мене. Знаєте, колись він записав у своєму щоденнику, що хотів заснувати династію, а я своєю появою розбила його мрії.

Обідаючи, вони балакали — весело й невимушено, — а Бен прислуговував їм. Пітер раз у раз ловив себе на тому, що давно не почував себе так добре. Марша чимдалі жвавішала, щаслива усмішка не сходила з її уст, і йому було легко й радісно з нею. В цьому немає нічого дивного, казав він собі, — адже різниця в роках між нами не така вже й велика. І при світлі свічок, у наповненій таємничими тінями кімнаті він милувався сліпучою красою дівчини.

Коли вони поїли, Марша сказала:

— А каву будемо пити на галереї!

Вони підвелися, і дівчина швидким, поривчастим рухом узяла його під руку. Стримуючи усмішку, він дозволив їй вивести себе в хол. Потім вони зійшли нагору широкою спіраллю сходів і опинилися в просторому, тьмяно освітленому коридорі, стіни якого були вкриті фресками. Коридор виходив на відкриту галерею, де під миготливим газовим ліхтарем на столику стояли дві чашки й срібний кавник. Наливши собі кави, вони сіли на м’який широкий диван-гойдалку, що ліниво гойднувся разом з ними. В свіжому вечірньому повітрі легесенько повівав вітерець. В саду на різні голоси дзижчали нічні комахи; з Сейнт-Чарлз-авеню, що лежала за два квартали звідси, долинали приглушені звуки вуличного руху. Марша раптом затихла, принишкла.

— Схотілося помовчати? — спитав Пітер.

— Ні. Я хочу вам щось сказати, але не знаю, як.

— Спробуйте сказати прямо. Часом це дає найкращий результат.

— Гаразд. — Голос її зірвався від хвилювання. — Я хочу одружитися з вами.

На кілька довгих хвилин — чи, може, то були тільки секунди? — Пітер наче закляк, і йому видалося, що все довкола завмерло. Відтак обережним, чітким рухом він поставив на стіл свою чашку.

Марша закашлялася, кашель перейшов у нервовий сміх.

— Якщо ви надумали тікати, сходи — онде.

— Ні, — відповів він. — Якщо я втечу, то ніколи не довідаюся, чому ви сказали те, що я почув.

— Я й сама не знаю. — Марша дивилася просто себе, в темряву, не повертаючи до нього обличчя. Він відчував, що вона тремтить. — Просто раптом захотіла це сказати. І зрозуміла, що не сказати не можу.

Пітер знав: цій поривчастій дівчині треба відповісти лагідно й тактовно. Горло йому здушив нервовий спазм, і нараз, без видимого зв’язку, згадалося сказане вранці Крістіною: «Порівнювати малу міс Прейскотт з дитиною — це все одно, що називати тигрицю кошенятком. А втім, деякі чоловіки, напевно, мріють про обійми тигриці». Певна річ, слова ці надто різкі й несправедливі. Але Марша вже й справді не дитина, і не слід розмовляти з нею, як з малою.

— Маршо, ми майже не знаємо одне одного.

— Ви вірите в інстинкт?

— Так. Певною мірою.

— Як тільки я побачила вас, інстинкт мені підказав, що ви — гарна людина. — Голос її звучав нетвердо, але вона вже опановувала себе. — А мій інстинкт майже ніколи не підводив мене.