Артур Хейли - Готель

— А із Стенлі Діксоном, з Лайлом Дюмером? — м’яко нагадав він.

— І щодо них мій інстинкт був правильний. Тільки я не послухалася його. А тепер — послухалася.

— І все-таки інстинкт може ввести в оману.

— Що ж, від помилок ми не застраховані. Можна півжиття прождати — й пошитися в дурні. — Марша повернулася до нього, їхні очі зустрілися, і Пітер зрозумів, що вона — натура куди сильніша, ніж він думав. — Мої батько й мати, перше ніж одружилися, зустрічались п’ятнадцять років. Мати колись сказала мені, що всі їхні знайомі пророкували їм ідеальний шлюб. А вийшло таке, що гірше не придумаєш. Справжнє пекло.

Він мовчав, не знаючи, що сказати.

— Це була для мене наука. І був інший приклад. Ви бачили нашу Анну?

— Так.

— Коли їй минуло сімнадцять, її примусом віддали за чоловіка, якого вона бачила перед тим лише раз. За неї все вирішили батьки — знаєте, тоді так часто робили.

Не зводячи з неї очей, він сказав:

— Знаю.

— Напередодні весілля Анна цілу ніч проплакала. Але під вінець пішла, і прожила із своїм чоловіком сорок шість років. Він помер минулого року. Вони обоє працювали в нас. Добрішого, лагіднішого чоловіка я зроду не бачила. І це було справді ідеальне подружжя.

Він повагався, але спокуса виграти очко перемогла:

— Анна, однак, діяла всупереч інстинктові. Бо якби послухалася його, то не одружилася б.

— Так. Я просто хочу сказати, що безпомилкових шляхів немає, й інстинкт може бути незгіршим дорадником, ніж будь-що інше. — Вона помовчала, потім сказала: — Я певна, що згодом ви покохаєте мене. Я все зроблю для цього.

І раптом — несподівано для самого себе — Пітер відчув, що хвилюється. Марша, звісно, химерує — все це повітряні замки дівочої фантазії. Обпікшись на власних романтичних вигадках, він знає їм ціну. І все-таки — де межа між фантазією й реальністю? Невже він усе життя мусить оглядатися на гіркий досвід минулого? А що як дівчина не фантазує? І вже всупереч усякій логіці він сказав собі: «Відкинь вагання. Візьми її слова на віру». А потім подумав — цікаво, як поставиться до цього Марк Прейскотт…

— Якщо ви думаєте про мого батька…

Він аж злякався:

— Як ви вгадали?

— Вчуся читати ваші думки.

Він судорожно зітхнув — хапнув ротом повітря, наче воно раптом стало розрідженим.

— То що ви хотіли сказати про батька?

— Спочатку він, мабуть, стривожиться й зразу вилетить сюди. Тільки мене це не лякає. — Вона всміхнулася. — Він завжди уважно вислухує мене, і я певна, що зумію переконати його. До того ж, ви йому сподобаєтеся. Я знаю, які люди викликають у нього симпатію. Такі, як ви.

— Що ж, уже легше, — сказав Пітер, напівжартома, напівсерйозно.

— І ще одна обставина, яка мене особисто не обходить, але для батька має значення. Він одразу зрозуміє, що ви чоловік з перспективою і колись будете мати власні готелі. Мені ж це байдуже. Мені потрібні тільки ви. — Голос її знову зірвався.

— Маршо, — лагідно промовив Пітер, — я не знаю… Я просто не знаю, що вам відповісти.

Дівчина знітилася, враз утративши самовпевненість, яка давалася їй, видно, нелегкою ціною. Тоненьким, розгубленим голоском вона проказала:

— Ви, мабуть, вважаєте мене дурненькою. Коли так — то скажіть прямо…

— Зовсім ні, — запевнив він її. — Якби всі люди були такі чесні, як ви…

— То я не шокувала вас?

— Шокували? Ви мене потішили, я зворушений…

— Тоді не кажіть більше ні слова! — Марша підхопилася й простягла до нього руки. Він узяв їх у свої — пальці між пальцями — і вона гаряче зашепотіла: — Ідіть! Ідіть і думайте! Думайте, думайте, думайте! І тільки про мене!

Він відповів — цілком щиро:

— Думатиму. І тільки про вас.

Вона подалася вперед, щоб він поцілував її. Він хотів лише злегка торкнутися її щоки, але вона підставила губи, і коли їх уста зустрілися, міцно обхопила його руками. «Стережись!» — майнуло в його стуманілій свідомості. Вона горнулася до нього всім тілом, тендітна, п’янка, податлива. Дівчина? Ні: жінка! Всі м’язи його дзвеніли, думки плуталися. Він пам’ятав тільки: «Міс Прейскотт — кошенятко — обійми тигриці…»

Зібравши всю свою волю, він відсторонив Маршу і, лагідно взявши її за руки, сказав:

— Я мушу йти.

Вона провела його до тераси. Прощаючись, він мовчки пестливо торкнувся рукою її волосся. Вона прошепотіла:

— Пітере, любий…

Коли він збігав сходами вниз, йому здавалося, що він летить на крилах.

О 22.30старший готельний детектив Огілві перевальцем увійшов у підземний тунель, що з’єднував головний корпус «Сейнт-Грегорі» з гаражем.