Артур Хейли - Готель

— А тим часом, звісно, наш приятель не сидітиме, склавши руки.

— Авжеж. І якщо він не дурний — а схоже на те, що голова в нього варить, — то вже збагнув, що ми взяли його слід. Отже, він докладе всіх зусиль, щоб якнайшвидше зробити все, що можна, і вшитися.

— А це зайвий раз підтверджує, що ви мусите бути десь поблизу, — зауважив Пітер.

— По-моєму, я вже зробив усе, що треба, — запротестував Огілві.

— Не заперечую. Ви й справді, здається, все передбачили. Але я знаю, що ніхто не зможе діяти так швидко й уміло, як ви.

«Що б там не казали про старшого готельного детектива, — подумав Пітер, — в своїй справі він мастак». Пітера, однак, страшенно дратувала оця потреба вмовляти Огілві робити те, що той, власне, повинен робити.

— Можете не турбуватися, — сказав старший детектив.

Дивлячись, як гладун важко підводиться з крісла й тупає до дверей, Пітер раптом відчув, що і той чимось стривожений.

За хвилину він теж вийшов з кабінету. Зупинившись біля секретарки, попросив її повідомити страхове агентство про крадіжку й передати список украдених речей. Потім пройшов кілька кроків, що відділяли його двері від дверей Крістіни. Проте в кабінеті її не було. Пітер вирішив, що зайде до неї одразу по обіді.

Постукавши в двері номера 1410, Крістіна Френсіс подумала, навіщо, власне, вона сюди прийшла. Вчорашній її візит до Олберта Уеллса пояснювався легко: напередодні старий побував а обіймах смерті, і вона, Крістіна, допомагала рятувати його. Але тепер містер Уеллс перебував під належним доглядом, швидко видужував і вже, власне, нічим не відрізнявся від тисячі п’ятисот інших мешканців готелю. «Отже, — сказала собі Крістіна, — в тебе немає ніяких підстав для цих приватних відвідин».

І все-таки її чомусь тягло до цього маленького літнього чоловічка. Може, це тому, думала Крістіна, що він по-батьківському розмовляє з нею й чимсь нагадує рідного батька? Та ні! Вона завжди покладалася на свого батька, а тут — навпаки: почувалася відповідальною за долю Олберта Уеллса, прагнула прихистити його…

«А може, — думала дівчина, — тобі зараз просто тоскно, і хочеться чимось приглушити досаду, що каменем лягла на серце, відколи довідалася. що цей вечір проведеш без Пітера? І як на те пішло — досада чи куди сильніше почуття мучить тебе, коли ти думаєш, що сьогодні ввечері він буде не з тобою, а з Маршою Прейскотт?»

На її стукіт ніхто не відповів. Знаючи, що доглядальниця мусить бути в номері, Крістіна постукала ще раз, гучніше. Тепер вона почула, як хтось пересунув стілець, потім легкі кроки.

Відчинив сам Олберт Уеллс. Він був одягнений, наче зібрався кудись іти, й мав цілком здоровий вигляд. Побачивши Крістіну, старий просяяв.

— Я сподівався, що ви прийдете, міс. А якби не прийшли, я б сам вас розшукав.

Вона здивовано проказала:

— Я гадала…

Старий захихотів:

— Ви гадали, що мене й досі тримають у ліжку, правда? А я вже, як бачите, на ногах. Почував себе я непогано, вилежуватися набридло, от я й попросив тутешнього вашого лікаря привести отого фахівця — доктора Аксбріджа з Іллінойсу. Цей доктор Аксбрідж — дуже розумний чоловік. Він оглянув мене й сказав: якщо людина добре почувається, то вона, як правило, здорова. Отож, ми випровадили медсестру і — геть хвороби! Що ж ви стоїте, міс, заходьте!

«Ну, хвалити бога, доглядальниця тепер не розорить його, — подумала Крістіна. — Може, він так швидко відмовився від її послуг, бо зрозумів, що вона обдере його як липку».

Коли Крістіна зайшла до кімнати, Уеллс запитав:

— Ви вже стукали раз?

— Так, — відповіла вона.

— Мені здалося, що хтось стукає, але я вирішив, що це Бейлі.

— Бейлі? Хто він такий?

В очах старого блиснув веселий вогник.

— Посидьте трохи, і ви познайомитеся з ним. Цебто, або з ним, або з Барнумом [13] Ф. Т. Барнум та Дж. Бейлі — американські циркові антрепренери, власники колись найбільшого в США цирку-шапіто. Ці імена стали загальними, і для американців старшого покоління означають, приблизно, те саме, що для нас — імена гоголівських Бобчинського та Добчинського. .

У двері раптом різко й владно постукали. Олберт Уеллс самими губами вимовив:

— Бейлі!

Коли двері відчинилися, Крістіна з подивом побачила, що на порозі стоїть готельний камердинер в уніформі. На плечі в нього лежало з десяток костюмів із плічками, а перед собою він тримав випрасуваний синій саржевий костюм старомодного крою, що, безперечно, належав Олбертові Уеллсу. Вправним рухом камердинер почепив костюм на гачок у коридорній шафі й повернувся до дверей, біля яких чекав маленький чоловічок. Лівою рукою слуга притримував стос костюмів на плечі; долоню правої він автоматично простяг Уеллсові.