Артур Хейли - Готель

Герцог зітхнув.

— Знову я, дурень, почав суперечку з тобою. Пробач.

— Якщо суперечка потрібна тобі, як розумова гімнастика, — я да твоїх послуг, — байдуже промовила вона.

Герцог знову взявся за чарку, неуважливо покрутив її і сказав:

— Дивна річ! Якийсь час мені вже здавалося, що це нещастя зблизило нас…

В голосі його вчувалося благання, і герцогиня на хвильку завагалася. Після розмови з Огілві вона теж почувалася вкрай пригніченою і стомленою. І над усе їй хотілося зараз спокою. Але від думки про те, що ціною цього спокою має бути примирення, вона аж здригнулася.

— Я цього не помітила, — неприязно відповіла вона. — І взагалі, зараз не час для сентиментів.

— Ясно! — і герцог, немовби слова дружини підхльоснули його, вихилив чарку й наповнив її знову.

Герцогиня крізь зуби процідила:

— Я прошу тебе, однак, не впиватися. До банку, звичайно, піду я, але потрібен буде і твій підпис!

Уоррен Трент вирішив кинути в очі Томові Ерлшору те, що почув учора від Кертіса О’Кіфа. «Ми маємо дані про те, — сказав О’Кіф, — що Ерлшор обдурює вас на кожному кроці».

О’Кіф додержав своєї обіцянки — підкріпив звинувачення фактами. О десятій ранку молодий чоловік, що, ніяковіючи, відрекомендувався як Шон Холл, службовець О’Кіфової готельної корпорації, вручив Трентові в його помешканні звіт на семи сторінках — детальний виклад результатів стеження із зазначенням дат і годин.

Похмуро насупившись, Трент почав читати, і що далі він читав, то важче ставало йому на душі. В донесенні згадувався не тільки Том Ерлшор, а й інші відповідальні службовці готелю. Гірка істина розкрилася Трентові: його ошукували люди, на яких він звик покладатися, мов на себе самого, люди, що їх він вважав своїми особистими друзями. Було ясно також, що в звіті подано далеко не повну картину крадіжок і зловживань, які процвітають у готелі.

Акуратно згорнувши папір, він сховав його до внутрішньої кишені піджака.

Він міг би дати вихід своєму гніву — викликати по черзі всіх цих негідників, сказати їм усе, що він про них знає й думає, і з тріском витурити їх. Така екзекуція могла б навіть дати якесь гірке задоволення.

Але останнім часом кожен емоційний вибух страшенно спустошував його. Тим-то він вирішив розправитися з Томом Ерлшором, а інших не чіпати.

В усякому разі, подумав Уоррен Трент, цей звіт звільнив його від моральних зобов’язань. Якщо досі, коли йшлося про майбутнє «Сейнт-Грегорі», він почувався відповідальним за долю своїх службовців, то тепер, переконавшись у їх чорній невдячності, міг із чистою совістю заплатити їм тією ж монетою.

Коктейль-хол «Понтальба» містився на першому поверсі готелю, і потрапити до нього можна було просто з вестибюля через подвійні, оббиті шкірою двері з бронзовими ручками. За дверима три вкриті килимом сходинки вели до великого приміщення у формі літери «Г»: попід стінами — кабінети, а посередині — столики і зручні шкіряні крісла в чохлах.

На відміну від більшості коктейль-холів, «Понтальба» був яскраво освітлений. Це давало змогу відвідувачам бачити одне одного; їм добре видно було також бар, перед стойкою якого височіло з десяток стільців для самотніх випивак, які теж, крутнувшись разом із сидінням, могли роздивлятися товариство.

Коли Уоррен Трент увійшов з вестибюля в «Понтальбу», до полудня лишалося двадцять п’ять хвилин. В коктейль-холі було майже безлюдно: лише юнак з дівчиною в одному з кабінетів і двоє чоловіків із жетонами делегатів з’їзду за столиком біля дверей. Наплив відвідувачів, що звикли до чарки перед ленчем, почнеться хвилин за п’ятнадцять — і тоді вже тихенько не поговориш. Та власник готелю вважав, що для розмови, з якою він сюди прийшов, вистачить і десяти хвилин.

Відмахнувшись від офіціанта, що кинувся йому назустріч, Уоррен Трент попрямував до бару. Він ще здалеку побачив Тома Ерлшора — той стояв за стойкою спиною до залу й читав газету, поклавши її на касовий апарат. Тягнучи ногу, Трент підійшов до стойки й сів на круглий стілець. Старший бармен вивчав «Вісті з іподромів».

— То ось куди йдуть мої гроші! — сказав Трент.

Ерлшор злякано обернувся, але, впізнавши хазяїна, просяяв.

— Боже, містере Трент, адже так до смерті налякати можна!

Том Ерлшор хутко згорнув газету і сховав її до задньої кишені штанів. Дивлячись на нього — лисого, з віночком сивого волосся (чисто тобі Санта — Клаус!), з обличчям, що аж ніби потріскалося під широкою усмішкою, Уоррен Трент подумав, чому він раніше ніколи не помічав, як догідливо й фальшиво посміхається цей тип.