Артур Хейли - Готель

Доктор Інгрем знову заговорив, і в голосі його бриніли біль та гіркота:

— Чорт забирай, Джіме, я цього так не залишу.

Негр похитав головою.

— Я не буду прикидатися: ця історія дійняла мене до живого. Мабуть, мої більш войовничі друзі дорікатимуть мені за те, що я не дав бою. — Він знизав плечима. — Я, одначе, віддаю перевагу науковим дослідженням. Звідси, здається, є денний авіарейс на північ. Я спробую скористатися з нього.

Доктор Інгрем обернувся до Пітера.

— Невже ви не розумієте? Цей чоловік — визначний учений і викладач. Він має прочитати нам одну з найважливіших доповідей.

Пітер тужно подумав: «Невже й справді немає ніякого виходу?»

Потім сказав:

— Чи не погодилися б ви на таке: доктор Ніколас зупиняється в іншому готелі, а я тут влаштовую все так, щоб він міг відвідувати засідання?

Пітер розумів, що діє на відчай душі: щоб зробити це, йому доведеться кинути виклик Уорренові Тренту, а зазнавши поразки — розпрощатися з роботою.

— А як же з неофіційною частиною — ленчами, вечерями? — Негр дивився йому просто в очі.

Пітер повільно похитав головою. Безглуздо було обіцяти неможливе.

Доктор Ніколас знизав плечима, обличчя його посуворішало.

— Тоді нічого старатися. Докторе Інгрем, свою доповідь я надішлю вам поштою, щоб ви могли поширити її серед учасників з’їзду. В ній справді є деякі цікаві для вас моменти.

— Джіме, — маленький сивий чоловічок був уражений до глибини душі. — Джіме, я навіть не знаю, що тобі сказати. Але присягаюсь: я їм цього не подарую!

Доктор Ніколас озирнувся, шукаючи очима свою валізку.

— Я покличу розсильного, — сказав Пітер.

— Ні! — відсторонив його доктор Інгрем. — Цю валізку понесу я, бо вважаю це за честь для себе.

— Вибачайте, джентльмени, — це промовив чоловік в окулярах і твідовому піджаку. Всі обернулися до нього, і він клацнув затвором фотоапарата. — Чудово, — пробурмотів він. — Нумо ще разочок. — Він підніс до ока видошукач і знов натиснув на спуск. Відтак, опустивши фотоапарат, зауважив: — Ці надчутливі плівки — справжнє чудо. Ще недавно я б тут без лампи не обійшовся.

Пітер Макдермот запитав:

— Хто ви такий?

— Вас цікавить ім’я чи фах?

— Ви у приватному закладі. Готель…

— Годі, годі! Я таке чув уже сто разів, — сказав фотограф, перемотуючи плівку. Та коли Пітер рішуче ступив крок до нього, він підвію голову й попередив: — Тільки без дурниць, хлопчику. Ваш готель і так засмердить завтра на всю Америку — невже ви хочете уславитися ще й тим, що викинули фотокора? — Побачивши, що Пітер завагався, він вишкірив зуби. — Треба віддати вам належне — метикуєте ви швидко.

— Ви журналіст? — спитав доктор Інгрем.

— Та як вам сказати, докторе, — всміхнувся чоловік в окулярах. — Іноді мій. головний редактор заперечує це, але сьогодні, мабуть, він такого не скаже. Він гадає, що я у відпустці, а я надсилаю йому такий подаруночок!

— З якої ви газети? — спитав Пітер, сподіваючись почути яку-небудь незнайому назву.

— «Нью-Йорк геральд трібюн».

— Чудово! — вдоволено покивав головою доктор Інгрем. — У вас там хлопці головаті — розпишуть усе як слід. Ви, сподіваюсь, бачили все, що тут сталося.

— В загальних рисах ухопив, — відповів журналіст. — Але я, хотів би уточнити деякі деталі, — зокрема, як пишуться ваші прізвища. Спочатку, однак, дозвольте сфотографувати вас обох ще раз, надворі.

Доктор Інгрем підхопив під руку свого чорношкірого колегу.

— Отак і треба з ними боротися, Джіме! Тепер про цей готель, заговорить уся преса!

— Маєте рацію, — погодився журналіст. — Гадаю, телеграфні агентства зацікавляться цим матеріалом. І моїми знімками теж.

Доктор Ніколас повагом кивнув головою.

«Що ж, тепер уже нічого не вдієш, — похмуро подумаз Пітер. — Анічогісінько».

Він помітив, що Кертіс О’Кіф зник.

Прямуючи до виходу, доктор Інгрем казав:

— Я не гаятиму ні хвилини. Розпочну кампанію за виїзд, як тільки сфотографуємося. Такі людці беруться за розум лише тоді, коли їх б’ють у найдошкульніше місце — по кишені. — Дзвінкий голос його потонув у гаморі, що, сповнював вестибюль.

— Чи розвідала поліція щось нове? — спитала герцогиня Кройдонська.

Наближалася одинадцята година ранку. За міцно замкненими дверима Президентського люкса титуловане подружжя знову приймало старшого готельного детектива. Огілві вмостився на стільці з плетеним сидінням, яке жалібно порипувало під ним.

Вони сиділи в просторій, залитій сонцем вітальні. Секретаря й покоївку герцогиня, як і вчора, вирядила з якимись вигаданими дорученнями.