Артур Хейли - Готель

Пітер тільки глянув — і враз зрозумів, що сталось у вестибюлі. Ще здалеку йому все сказала німа сцена: сповнена гідності поза вже немолодого негра, що сидів біля столу в ніші, обурене обличчя доктора Інгрема — поважного голови з’їзду дантистів і чемно-байдужа міна заступника адміністратора, який зіпхнув відповідальність на чужі плечі й заспокоївся.

Отже, і без слів було ясно, що тут назрів конфлікт, і коли не вдасться його залагодити, він може завершитися грандіозним вибухом.

Пітер помітив двох спостерігачів. Першим був знаний йому з журнальних фотографій Кертіс О’Кіф, а другим — моложавий плечистий чоловік в окулярах з масивною оправою, вдягнений у твідовий піджак і сірі фланелеві штани. Поставивши на підлогу стару, пошарпану валізку, він удавав, ніби знічев’я роздивляється довкола, але насправді не пропускав жодного слова, сказаного біля столу чергового адміністратора.

Червоний і сердитий голова з’їзду дантистів випростався на весь свій куценький зріст і, стріпуючи скуйовдженим сивим чубчиком, процідив:

— Містере Макдермот, попереджаю вас: якщо ви не покладете край цьому дикому неподобству, я зроблю таке, що вам і не снилося. — Очі його люто блищали, голос зривався на крик: — Доктор Ніколас — учений із світовим ім’ям! Відмовляючись прийняти його, ви ображаєте мене особисто і всіх учасників з’їзду!

«Якби я не працював у цьому готелі, якби був стороннім спостерігачем, то вітав би твої слова трикратним „ура“, — подумав Пітер. — Але нічого не вдієш: я тут працюю. І зобов’язаний перенести цю сцену кудись далі від вестибюля». Він запропонував:

— Може, ви з доктором Ніколасом, — він чемно обернувся до негра, — зайдете до мого кабінету, і ми там спокійно все обговоримо?

— Е ні! Ми можемо любесенько обговорити все тут. І не думайте, що вам удасться зам’яти це діло. — Доктор Інгрем притупнув підборами, показуючи, що не зрушить з місця. — То кажіть — приймете ви мого друга й колегу доктора Ніколаса чи ні?

На них уже дивилися з усіх боків, і люди, що проходили мимо, почали зупинятися. Чоловік у твідовому піджаку підступив ближче, все ще удаючи, ніби ця сцена його не цікавить.

Яка ідіотська примха долі, — з відчаєм подумав Пітер Макдермот, — ставить його супроти доктора Інгрема — людини, що викликає в нього тільки повагу? І хіба ж не парадокс, що тільки вчора саме він, Пітер, намагався переконати Уоррена Трента відмовитись від політики, яка призвела до цього скандалу!

Доктор Інгрем нетерпляче ждав відповіді на своє запитання: «Приймете ви мого друга чи ні?» На мить Пітерові страшенно закортіло відповісти: «Так, приймемо!» Сказати це —і хай буде, що буде! Та він добре знав: то була б порожня фраза.

Заступник головного адміністратора мав владу над клерками бюро оформлення, проте наказ оселити в готелі негра був би перевищенням його влади: тут існувало тверде й непорушне правило, скасувати яке міг тільки власник «Сейнт-Грегорі». Зайшовши. в суперечку з клерками, Пітер тільки затяг би цю сцену, але нічогісінько б не домігся.

— Мені теж дуже прикро, що так вийшло, докторе Інгрем, — сказав він. — Але в нашому готелі справді, на жаль, діє правило, яке не дозволяє мені прийняти доктора Ніколаса. Я б залюбки це правило скасував, але не маю на те влади.

— Отже, підтвердження, що номер зарезервовано, — пустий папірець?

— Ні. Просто ми мусили попередити вас про наше правило, коли укладали угоду. Ми винні в тому, що не зробили цього.

— Якби попередили, то дідька б лисого ви нас тут бачили! І ще невідомо, чи надовго ми тут затримаємось, — процідив крізь зуби доктор Інгрем.

— Я ж їм зразу сказав, що можу забезпечити номер в іншому готелі, містере Макдермот, — утрутився заступник адміністратора.

— Нас це не влаштовує! — відрубав доктор Інгрем і знову рвучко обернувся до Пітера. — Ви молода і, певно, розумна людина, Макдермоте. Скажіть, як ви можете таке робити?

«Нащо викручуватись?» — вирішив Пітер і відповів:

— Щиро кажучи, докторе, мені ще ніколи в житті не було так соромно.

Подумки він додав: «Якби я мав мужність — високу мужність борця за ідею, — то плюнув би на цей готель і пішов геть. — Але зараз-таки сам собі заперечив: — Гаразд. А чого б я цим домігся? Доктора Ніколаса все одно не оселили б у готелі, а я б утратив навіть право говорити Уорренові Тренту в очі, що я про все це думаю, — як говорив учора і як говоритиму ще не раз. То чи не краще вже хоча б заради цього лишатися тут і робити все, що ти спроможний робити?» Він, однак, не був певен, що рішення це — єдино правильне.