Артур Хейли - Готель

— Що ж, — сказав він, — зараз ми що-небудь придумаємо. — Його пухка рука з короткими, коричневими від нікотину пальцями лягла на рукав дорогого костюма доктора Ніколаса. — Прошу, ходімо сядемо коло мого столу. — Негр не став пручатися. Ведучи його до своєї ніші, містер Байлі казав: — На жаль, такі непорозуміння коли-не-коли трапляються. Та вихід, зрештою можна завжди знайти.

Кертіс О’Кіф подумки визнав, що цей старий добре знає своє діло. Тепер скандал якщо й вибухне, то не посеред сцени, а, власне, за лаштунками. Тим часом у бюро оформлення до клерка-реєстратора приєднався ще один. Удвох вони швидко пропускали чергу новоприбулих. Тільки один моложавий плечистий чоловік в окулярах із товстими скельцями вийшов з черги й спостерігав інцидент. «Що ж, — подумав О’Кіф, — вибуху може й не бути». Наблизившись до ніші, він почав прислухатися.

Заступник адміністратора запропонував негрові сісти на стілець біля столу, потім важко сів сам і уважно, з кам’яним виразом на обличчі вислухав те, що доктор Ніколас уже казав клеркові-реєстратору. Відтак, кивнувши, діловито й упевнено промовив:

— Що ж, докторе, прошу вибачити за непорозуміння, але не хвилюйтеся: ми зараз знайдемо для вас номер у якому-небудь іншому готелі. — Однією рукою він підсунув до себе телефон і зняв трубку, а другою видобув із шухляди список телефонів.

— Хвилинку, — в досі лагідному голосі доктора Ніколаса вперше забриніли різкі нотки. — Ви кажете мені, що в готелі місць немає, а ваші клерки тим часом записують усіх, хто до них підходить. Невже всі ці люди становлять виняток?

— Вважайте, що становлять. — Професійна усмішка зникла з обличчя заступника адміністратора.

На весь вестибюль розлігся веселий, радісний вигук:

— Джім Ніколас!

Ці слова вихопилися в невисокого літнього чоловічка з усміхненим рум’яним обличчям і скуйовдженою сивою чуприною. Чоловічок швидкими пружними кроками наближався до ніші.

Негр підвівся.

— Доктор Інгрем! Радий вас бачити, докторе! — він простяг руку, і доктор Інгрем енергійно потис її.

— Ну, як справи, Джіме, хлопчику мій? Ні, ні, можеш не відповідати! Я й сам бачу, що ведеться тобі непогано. Вигляд у тебе просто-таки шикарний! Пацієнти, либонь, плавом пливуть, правда?

— Правда, — всміхнувся доктор Ніколас. — Хоч багато часу забирають університетські дослідження.

— І правильно! І правильно! Недарма ж я вас навчав! Мої студенти всі в люди виходять. — Негр широко всміхнувся, а доктор Інгрем торохтів далі: — З тебе, в усякому разі, вийшов і гарний практик, і чудовий дослідник. Ота твоя стаття про злоякісні пухлини в ротовій порожнині викликала справжній фурор! Ми всі з нетерпінням чекатимемо твоєї доповіді. До речі, я матиму приємність рекомендувати тебе з’їздові. Ти знаєш, що мене цього року обрали головою?

— Авжеж, знаю. І, по-моєму, кращої кандидатури знайти не можна було.

Слухаючи їхню розмову, заступник адміністратора повільно підвівся зі стільця. Очі його розгублено перебігали з доктора Ніколаса на доктора Інгрема.

Маленький сивоволосий доктор Інгрем, весело сміючись, поплескав свого колегу по плечу.

— Ти в якому номері, Джіме? Ми тут трохи згодом зберемося своєю компанією, розіп’ємо пляшку-другу. Я хочу, щоб ти теж прийшов.

— На жаль, — відповів доктор Ніколас, — мені тут кімнати не дають. Схоже на те, що це пов’язане з кольором моєї шкіри.

Голові з’їзду дантистів на мить відібрало мову, він густо почервонів. Потім, скрипнувши зубами, твердо промовив:

— Я особисто візьмуся за це, Джіме. Можеш бути певен — вони попросять у тебе пробачення й дадуть тобі номер. А якщо не дадуть, то присягаюся: в цьому готелі не залишиться жодного учасника з’їзду.

За мить до того заступник адміністратора покивав пальцем розсильному. Коли той підійшов, містер Байлі здушеним голосом наказав:

— Клич сюди містера Макдермота! Хутчіш!

Пітер Макдермот розпочав свій робочий день з дрібної справи організаційного характеру. Серед ранкової кореспонденції він знайшов записку з відділу попередніх замовлень, в якій зазначалося, що завтра в «Сейнт-Грегорі» прибуде подружжя Кубеків з міста Таскалуса. Від інших смертних містера Кубека відрізняла одна особливість, про яку дружина його повідомляла в пришпиленому до записки листі: зріст її чоловіка дорівнював двом метрам тридцяти сантиметрам.

Прочитавши цю записку, Пітер подумав: «Коли б усі готельні проблеми розв’язувалися так легко!»