Артур Хейли - Готель

Ключник сидів, кленучи себе за те, що допустився такої страшної похибки: запасне колесо й домкрат лежать у багажнику. Щоб дістати їх, треба відкрити багажник, набитий валізами, хутряними манто й срібним посудом.

Він чекав, мокрий од поту. Полісмен, однак, і не думав іти геть.

— Видно, доведеться міняти колесо, га?

Ключник знову кивнув. Подумки він прикинув: вистачило б трьох хвилин. Спочатку — домкрат! Потім — ключ! Гайки — з болтів! Колесо — геть! Запасне — на місце! Крути ключем! Колесо, домкрат, ключ — у багажник! Закрив! За кермо і — ходу! Ніхто б нічого не помітив. Якби тільки цей лягавий забрався геть.

За фордом уже зупинилися інші машини. Якийсь водій почав сигналити. Полісмен нахилився, спершись руками на дверцята.

— Збирається пробка.

Ключник судорожно ковтнув.

— Атож.

Полісмен випростався й відчинив дверцята.

— Треба звільнити проїзд.

Ключник витяг ключ і повільно виліз із машини. Силувано посміхаючись, сказав:

— Не турбуйтеся, начальнику. Я вмить усе зроблю.

Чекаючи відповіді, він затамував подих.

Полісмен глянув на перехрестя й добродушно мовив:

— Я вам допоможу.

Ключник придушив бажання кинути машину й дати драла. Ні, ноги не врятують. Похнюпившись, він підійшов до багажника й відімкнув його.

За хвилину він уже орудував домкратом. Валізи, хутряні манто й срібло лежали в усіх перед очима. Працюючи, Ключник бачив, що полісмен з цікавістю оглядає його багаж. Оглядає — але поки що чомусь мовчить.

Ключник не міг знати, що Кленсі мізкує вкрай повільно.

Полісмен нахилився й помацав хутро.

— Зараз у такому задихнешся!

— Моя дружина… іноді мерзне.

Гайки вже знято. Одним рухом Ключник розчахнув задні дверцята і кинув у машину старе колесо.

Полісмен нахилився, зазирнув.

— А де ж ваша половина?

— Та я… я підберу її по дорозі.

Ключник щосили смикнув до себе запасне колесо. Витягуючи його з багажника, він обідрав шкіру на пальцях і зламав ніготь, але не звернув на це уваги.

— Все-таки дивно. Я зроду не бачив, щоб такі речі возили в багажнику…

Ключник завмер. Все. Кінець. Він зійшов на свою Голгофу.

Заплющивши очі, він дав собі клятву: якщо доля зглянеться над ним, якщо йому пощастить викрутитися й цього разу, то він ніколи більше, скільки житиме, не вчинить жодного злочину.

Він розплющив очі. Полісмен прямував до іншої машини, водій якої зупинився, щоб спитати, як проїхати кудись.

Коли полісмен повернувся, Ключник саме замикав багажник.

Кленсі схвально кивнув головою:

— Швидко впорався!

І тут він уперше помітив номерний знак. Мічіганський. Біло-зелений. Десь із дна його пам’яті почала зринати невиразна згадка.

Коли це було? Сьогодні, вчора чи позавчора? Офіцер на лінійці читав їм нові інструкції… І щось — про біло-зелений номер…

Але що саме? Інструкцій було так багато — про розшукуваних злодіїв, зниклих осіб, про крадіжку автомобілів і пограбування… Щоранку молоді, завзяті хлопці, що хотіли вислужитися, швидко занотовували те, що їм читали, в своїх записниках. Кленсі теж не раз намагався робити це, однак лейтенант читав так швидко, а він писав так повільно… Біло-зелений номерний знак. Що ж про нього казали?..

Кленсі показав пальцем на номер.

— З Мічігану, га?

Ключник кивнув і, занімілий, чекав, що буде далі. Людській витримці є межа, думав він, і я цієї межі досяг.

— «Край озер і річок», — уголос прочитав Кленсі напис на номерному знаку. — Кажуть, у вас там гарно рибка ловиться.

— Атож… ловиться.

— Коли-небудь зберуся до вас у гості. Я сам теж рибалка.

Ззаду нетерпляче засигналили. Кленсі відчинив перед Ключником дверцята форда — видно, згадав про свої обов’язки.

— Рушайте.

«Біло-зелений номерний знак. Що ж нам, збіса, про нього казали?»

Ключник увімкнув мотор, і форд рушив. Кленсі дивився вслід. Точно додержуючись дозволеної швидкості, подумки знову й знову повторюючи свою клятву, Ключник виїхав на міст.

«Біл-зелений знак»… Кленсі похитав головою й повернувся на перехрестя. Недарма його назвали найпослідущим тупаком з-поміж усіх полісменів Нового Орлеана.

Після тяжкого дня сутінки огортали місто, мов випари заспокійливого наркозу. Незабаром, думав Пітер Макдермот, настане ніч, і прийде сон, а з ним — на якийсь час — і забуття. Завтра картини сьогоднішніх подій, що врізалися в мозок, трохи потьмяніють. Так, із сутінків починається відлік часу, що врешті-решт загоїть усі рани.