Артур Хейли - Готель

Зупинивши машину біля дверей свого номера, Ключник одніс туди обидві валізи. Потім, опустивши штори, перевірив, чи не зникли гроші. Вони були на місці.

В номері зібралося чимало речей, і тепер йому довелося перепакувати всі свої валізи. Кінець кінцем виявилося, що для двох хутряних манто й срібної вази з тацею, вкрадених з котеджа в Лейкв’ю, місця не лишилось. Отже, треба було перепаковувати все заново.

Ключник, однак, на цей час трохи не падав від утоми, що, очевидно, було нервовою реакцією на пережиті недавно події. Головне ж — він мусив якнайшвидше забратися геть з Нового Орлеана. З хутром і сріблом нічого не станеться, вирішив він, якшо вони поїдуть, неспаковані. в багажнику.

Пересвідчившись, що навколо не видно ні душі, він переніс до машини валізи, а хутряні манто й срібну вазу з тацею вмостив поряд з ними.

Потім він розрахувався і виїхав з мотелю. Тепер, коли він сів за кермо, втома трохи відпустила його.

Метою його подорожі був Детройт. Ключник мав намір їхати не поспішаючи, зупиняючись, де заманеться. В дорозі він хотів серйозно поміркувати, як жити далі. Вже багато років тому Ключник вирішив: якщо йому пощастить зірвати чималий куш, він купить невеличкий гараж, покине красти і аж до смерті зароблятиме на хліб чесною працею. На машинах він, хвалити бога, знається. Доказом цього є форд, яким він зараз їде. А п’ятнадцять тисяч доларів для початку — більше ніж досить. Головне питання полягало зараз в тому, чи не надто рано він «зав’язує».

Ключник почав зважувати цю проблему, ще навіть не виїхавши за межі Нового Орлеана — ведучи машину північними околицями міста до швидкісної траси через озеро Поншартрен, за яким лежала свобода.

На користь нового, осілого життя було чимало доводів. Уже нагадував про себе вік. Ризик і небезпека виснажували його. В Новому Орлеані була хвилина, коли страх його просто паралізував.

І все-таки… Після подій останніх двох днів Ключник відчував піднесення, якого давно не знав. Протягом якихось тридцяти шести годин він обчистив котедж, украв торбу грошей, потім упав у ліфті з восьмого поверха і лишився живий і здоровий. Хіба ж це не перст божий, що показує, яким шляхом іти далі?

Ні, міркував Ключник, мабуть, нехай гараж трохи почекає…

Під’їжджаючи до рогу Кенел-стріт і Сіті-парк-авеню, за яким починався в’їзд на громаддя мосту через Поншартрен, Ключник побачив, що світлофор на перехресті не працює. Потоками машин керував полісмен-регулювальник.

За кілька метрів од перехрестя у Ключникового форда тріснула камера.

Полісмена служби руху новоорлеанського управління поліції Ніколаса Кленсі його начальник-сержант колись спересердя назвав «найпослідущим тупаком у всьому управлінні».

І це була суща правда. Хоч Кленсі служив так довго, що вже вважався ветераном, нікому навіть на думку не спадало підвищити його в званні. Послужний список його був безславний. За все своє життя він затримав лише кількох дрібних порушників і жодного справжнього злочинця. Якщо Кленсі переслідував якусь машину, то не було випадку, щоб переслідуваному не пощастило втекти. Одного разу небезпечний злочинець, у якого раптом прокинулося сумління, підійшов на вулиці до Кленсі, простяг йому свій револьвер і заявив, що здається. Кленсі впустив револьвер на землю, револьвер від удару вистрелив, бандит злякався і втік. Його заарештували тільки через рік — після того як він учинив ще з півдесятка збройних нападів.

Ніколаса Кленсі не виганяли з поліції лише тому, що він мав напрочуд добру вдачу, перший визнавав свої помилки й невесело кепкував з себе.

Одне лиш він умів робити як слід — регулювати вуличний рух. В такі хвилини він відчував справжню насолоду. Якби Кленсі міг у якийсь спосіб перенестися на кілька десятків років назад і перешкодити винайденню автоматичного світлофора, він, безперечно, зробив би це.

Хвилин десять тому, побачивши, що світлофор на розі Кенел-стріт і Сіті-парк-авеню не працює, він доповів про це по радіотелефону, залишив на узбіччі свій мотоцикл і, вийшовши на перехрестя, почав керувати рухом.

Коли сірий «форд-седан», що наближався з боку авеню, раптом загальмував і зупинився, Кленсі почекав трохи, а потім підійшов до нього. Відколи машина зупинилася, Ключник сидів не рухаючись.

Побачивши праве заднє колесо, Кленсі спитав:

— Шина?

Ключник кивнув. Коли б Кленсі був спостережливіший, він звернув би увагу на пальці водія: вони стискали кермо так, що суглоби аж побіліли.