Артур Хейли - Готель

Капітан Йоллес аж скривився від густого, задушливого смороду. Перекрикуючи ревіння вогню, червоні відблиски якого танцювали на закурених стінах, Пітер попередив:

— Розмовлятиму я сам!

Йоллес кивнув. Як усі люди, що побували тут перед ним, він думав, що пекло, напевне, виглядає так само, і дивувався, як може людина витримати тут хоча б годину.

Пітер Макдермот тим часом розмовляв з дужим негром. Той уважно оглянув і залишив собі бланк Президентського люкса, але при цьому невпевнено похитав головою й сказав щось, показуючи на десятки переповнених контейнерів на підлозі й на візках. Лише тепер Йоллес зрозумів, чому Макдермот твердив, що знайти в цих горах сміття папірець — практично неможливо. Ось у відповідь на якесь запитання негр знову похитав головою. Макдермот повернувся до своїх супутників.

— Майже все це — вчорашнє сміття, звезене сюди сьогодні, — пояснив він. — Приблизно третину з того, що надійшло, вже спалено і, звісно, невідомо, чи те, що ми шукаємо, не потрапило в піч. Решту ж Грем ще має перебрати. Він спробує пошукати записку, але, як ви самі бачите, надії майже ніякої. Перше ніж сміття потрапляє сюди, його спресовують, і волога з недоїдків усе просочує. Я запропонував Гремові помічників, але він відмовився — каже, що люди, які не знаються на цьому ділі, тільки заважатимуть йому.

— Що він робитиме, якщо знайде записку? — спитав Йоллес.

— Зразу віднесе її нагору. Я звелю, щоб мене розшукали й повідомили — хай навіть уночі — а я вже, в свою чергу, зв’яжуся з вами.

Ключникові Мілну знов не таланило.

З раннього вечора він, сподіваючись, що герцог з герцогинею от-от підуть обідати, стовбичив на дев’ятому поверсі біля службових сходів. Звідти було добре видно вхід до Президентського люкса, а помітивши когось, він міг сховатися за дверима службового ходу. Він уже не раз це робив, коли зупинявся ліфт, або в коридорі з’являвся хтось із мешканців.

Все було б добре, але… Але протягом цілого вечора герцог з герцогинею не виходили із свого помешкання.

Щоправда, обіду їм у номер не приносили, і тому в Ключника ще жевріла надія.

Один раз, подумавши, чи не пропустив він, бува, герцога з герцогинею, Ключник наважився навшпиньках наблизитися до дверей люкса. Зсередини долинали голоси, один з них — жіночий.

Потім його тривога ще поглибилася: до Президентського люкса почали сходитися гості. Вони з’являлися поодинці й по двоє, і двері до люкса вже не зачинялися. А незабаром ліфт привіз і офіціантів з холодними закусками. Ключник тепер чув дедалі гучніший гомін, цокання келихів.

Наступна година принесла нову загадку: коридором до Президентського люкса пройшов насуплений кремезний молодик — мабуть, представник готельної адміністрації, а слідом за ним — ще двоє якихось типів з такими ж похмурими обличчями. Придивившись до них, Ключник спочатку вирішив, що ці двоє з поліції, але, поміркувавши трохи, відкинув цю ідею, як витвір хворобливої фантазії.

Ці троє (вони прийшли останні) незабаром пішли, а десь за півгодини почали розходитися й інші гості. Коридором повз Ключника пройшло багато людей, але він був певен, що його не помітив ніхто.

Коли двері ліфта зачинилися за останнім відвідувачем, у коридорі запанувала мертва тиша. Було вже близько одинадцятої, час досить пізній. Ключник вирішив почекати ще десять хвилин, а потім поставити на сьогоднішній операції хрест.

Його недавній оптимізм поступився місцем гіркому розчаруванню.

Лишатися ще на добу в готелі було надто ризиковано. Від ідеї проникнути в номер уночі чи на світанку він, поміркувавши, відмовився: якщо хтось прокинеться, ніяка байка його вже не врятує, пояснити, як він опинився у Президентському люксі, буде неможливо. Справа ускладнювалася ще й тим, що, крім герцога й герцогині, в номері його могли застукати їхній секретар чи покоївка. Остання, як він дізнався, мешкала на іншому поверсі, й сьогодні її чомусь не було видно. Але секретар жив у люксі, нічний візит міг розбудити його. Та й собаки герцогині…

Отже, альтернатива була ясна: або просидіти в готелі ще один день, або — розпрощатися з мрією про діаманти герцогині.

В ту мить, коли Ключник вже намірився йти геть, у коридор вибігли бедлінгтонські тер’єри, а слідом за ними з’явилися герцог і герцогиня Кройдонські.

Ключник стрибнув за двері службового ходу. Серце його шалено калатало. Нарешті! Саме в ту мить, коли він утратив надію, доля давала йому шанс!..