Артур Хейли - Готель

— На жаль, його… — почав Пітер — і побачив в її очах зловтішний вогник.

— Ця жінка бреше, — сказав капітан Йоллес. — Але довести це нам буде дуже важко.

З Президентського люкса вони вийшли ні з чим, і тепер Йоллес повільно походжав по кабінету Пітера Макдермота, розмірковуючи вголос.

— Її чоловіка можна було б розколоти, — докинув сержант. — Якби допитати його самого, без неї…

Йоллес похитав головою.

— Виключено. По-перше, ця хитра бестія не допустить цього. А по-друге, не забувайте, з ким ми маємо справу. Один необережний крок — і ми пропали. — Він глянув на Пітера. — Ніколи не вірте тому, хто каже, ніби поліція однаково ставиться до бідних і до багатих.

Пітер неуважливо кивнув. Він вважав, що виконав свій обов’язок, а тепер слово за слідчими. І тільки з цікавості він запитав:

— А якби у вас була ота записка в гараж?..

— Якби ми її мали, — сказав сержант, — можна було б вважати, що рибку спіймано.

— Але ж нічний контролер, та й сам Огілві можуть засвідчити під присягою, що записка існувала?

— А герцогиня заявить, що це була фальшивка, — відповів Йоллес. — Що Огілві написав її сам. — Подумавши, він додав: — Ви сказали, що вона була написана на спеціальному бланку. Чи не покажете, на якому саме?

Пітер вийшов у приймальню і, пошукавши у шафі, знайшов кілька бланків. На цупкому блакитному папері вгорі було витиснено ГОТЕЛЬ «СЕЙНТ-ГРЕГОРІ», а внизу — ПРЕЗИДЕНТСЬКИЙ ЛЮКС.

Повернувшись, він дав їх детективам.

— Який шик! — пробурмотів сержант.

— Чи багато людей мають до них доступ? — поцікавився Йоллес.

— Офіційно — зовсім небагато. Але дістати такий бланк міг би, практично, кожен, кому заманеться.

— Отже, і в цьому напрямку — глухий кут, — підсумував Йоллес.

— Є ще одна можливість, — сказав Пітер.

— Яка саме?

— Ми вже, власне, обговорювали її — пам’ятаєте, ви спитали мене, а я сказав, що із звезеного до підвалу сміття вже нічого не можна видобути. Я й справді так думав… Думав, що знайти в тій купі один якийсь папірець неможливо. Але тоді ми не надавали цій записці такого значення…

Обидва детективи невідривно дивилися йому в очі.

— Але в нас є один робітник, — провадив він далі, — який спалює це сміття. Перше, ніж кинути в пічку, він його перебирає руками. Шансів, звісно, мало, і, можливо, ми вже запізнилися…

— Не бога! — вигукнув Йоллес. — Мерщій ходімо до нього!

Вони збігли на перший поверх і службовим ходом пройшли до вантажного ліфта, що спускався в підвальні приміщення. Кліті на місці не було — вона стояла десь унизу. Прислухавшись, Пітер зрозумів, що з неї вивантажують якісь ящики, і гукнув робітникам, щоб не барилися.

Поки вони чекали, сержант Беннет сказав:

— Я чув, у вас тут недавно були ще якісь неприємності.

— Так, учора вночі обікрали номер. Я так замотався, що зовсім забув про це.

— Мені розповідав один наш хлопець. Він розмовляв з вашим старшим детективом… як його…

— Фінеген. Він заступник старшого детектива. — Пітер мимоволі всміхнувся. — А старшому нашому зараз непереливки.

— Отож, щодо крадіжки: ми й досі не маємо за що зачепитися. Наші люди переглянули список мешканців, але це нічого не дало. Правда, сьогодні сталася цікава річ: в районі Лейкв’ю обчищено котедж. Двері відчинено ключем. Власниця котеджу загубила ключі вранці десь у центрі міста. Той, хто їх знайшов, видно, зразу ж подався за її адресою. Почерк у нього той самий, що й у вашого злодія: він цікавився приблизно такими ж речами і не залишив відбитків пальців.

— Його затримали?

Детектив заперечливо хитнув головою.

— Крадіжку було виявлено лише через кілька годин. Але тут ми маємо з чого починати. Хтось із сусідів бачив біля того котеджу автомобіль. Ніяких прикмет машини він не запам’ятав, крім однієї: номерний знак її був двоколірний — біло-зелений. Такі кольори с на знаках Мічігану, Айдахо, Небраски, Вермонту, а також Вашінгтона й провінції Саскачеван у Канаді.

— І що ж це вам дасть?

— Протягом наступних двох-трьох днів усі наші хлопці зупинятимуть і перевірятимуть машини з такими знаками. Чого на світі не буває! Може, пощастить…

Пітер неуважливо кивнув головою. Після позавчорашньої крадіжки злодій або затаївся, або втік. І взагалі — під три чорти того злодія: є справи куди важливіші.

В цю мить знизу виринув ліфт.

Лиснюче від поту обличчя Букера Т. Грема розпливлося в радісній усмішці, коли він побачив Пітера Макдермота — єдиного представника готельної адміністрації, який хоч зрідка навідувався в підвал, туди, де стояла сміттєспалювальна піч. Для Букера Т. Грема кожен такий візит був воістину святковою подією.