Артур Хейли - Готель

— Розголос і нам ні до чого, ми б радо обійшлися без нього, — запевнив його Пітер.

— На це не розраховуйте, — похитав головою Йоллес.

Коли Пітер повернувся до ресторану, Крістіни й Олберта Уеллса там уже, звісно, не було.

У вестибюлі його перехопив нічний адміністратор.

— Містере Макдермот, вам записка від міс Френсіс.

Записка була в заклеєному конверті.

Пітер прочитав: «Я пішла додому. Якщо можете — приходьте. Крістіна». Піду, вирішив він. Напевно, Крістіні, як і йому, не терпиться обговорити події сьогоднішнього дня, а надто — сенсаційне признання Олберта Уеллса.

В готелі сьогодні однаково робити більше нічого. Таки нічого? Він згадав, що, так безцеремонно залишаючи Маршу Прейскотт на кладовищі, пообіцяв подзвонити їй. Пообіцяв — і забув… Відтоді сталося так багато подій — наче кілька днів минуло, — і згадка про Маршу чомусь зовсім не схвилювала його. Але подзвонити, мабуть, треба, незважаючи на пізній час.

Він знову зайшов до кабінету завідуючого відділом кредиту і набрав номер Марші. Вона озвалася після першого ж гудка:

— Ах, Пітере! А я не відходжу від телефону, весь час чекаю, і в готель уже двічі дзвонила, просила, щоб вам переказали.

Присоромлений, він згадав про купу непрочитаних телефонограм у себе на столі.

— Я страшенно винен перед вами, але пояснити ще нічого не можу. Принаймні сьогодні. Можу тільки сказати, що сталося безліч несподіванок.

— Гаразд. Розкажете мені завтра.

— Маршо, боюся, що завтра в мене буде такий день…

— За сніданком, — сказала Марша. — Якщо у вас буде важкий день, го ви повинні поснідати по-новоорлеанському. Наші сніданки вславилися на всю Америку.

— Я не звик снідати.

— А завтра поснідаєте. Анна готує так, що пальчики оближете. Ладна закластися, що вона готує куди краще, ніж ваші готельні кухарі.

Відмовляти Марші було просто неможливо. І він був винен перед нею: кілька годин тому кинув її напризволяще.

— Гаразд. Але сніданок мусить бути ранній.

— Призначайте час.

Вони домовилися зустрітись о пів на восьму.

За кілька хвилин Пітер уже сидів у таксі.

Він гтодзвонив Крістіні знизу, а коли піднявся, двері її квартири були відчинені.

— Мовчіть, поки не вип’ємо по дві чарки, — сказала вона. — Все це просто не вміщується в голові!

— Згода, — відповів він. — І ви, між іншим, не знаєте й половини того, що сталося!

Вона приготувала дайкірі, які остуджувалися в холодильнику. На тарілці лежали бутерброди з курятиною й шинкою, пахло свіжозавареною кавою.

Пітер раптом згадав, що після ленчу ще нічого не їв.

— Я догадувалася, — кивнула Крістіна, коли він сказав їй це. — А тому пригощайтеся!

Жуючи бутерброди, він дивився, як вправно вона порається в малесенькій кухні, і на серці в нього було легко й спокійно; ці стіни немовби захищали його від усіх знегод. Він думав: Крістіна сподівалася, що він прийде й приготувала все це спеціально для нього. Піклування, гостинність? Не тільки. їх по-справжньому тягне одне до одного, це та спорідненість душ, те взаєморозуміння, коли слова не потрібні.

Відставивши склянку з-під коктейля, він узяв чашку з кавою й сказав:

— Тепер уже можна й поговорити. З чого почнемо?

Вони пробалакали дві години, не помічаючи часу, відчуваючи тільки, що кожна хвилина зближує їх. І врешті-решт дійшли висновку — що завтрашній день буде дуже цікавий.

— Я, мабуть, не спатиму цілу ніч, — сказала Крістіна. — Просто не засну. Не зможу.

— Я теж, — підхопив Пітер. — Тільки з іншої причини.

Де поділися його недавні сумніви! Він мав тепер тільки одне бажання — бути з нею. І він пригорнув до себе Крістіну й поцілував її.

А потім сталося те, що могло і мусило статися між людьми, які кохають одне одного.

Можна зрозуміти, думає Пітер Макдермот, чому герцог і герцогиня Кройдонські підкочують зв’язаного, круглого, як куля, старшого детектива Огілві до краю готельного даху, в той час як далеко внизу до них звернуто море облич. Дивує інша бридка сцена — за кілька кроків далі: дуель між Кертісом О’Кіфом і Уорреном Трентом, які люто штрикають один одного закривавленими шпагами. Чому капітан Йоллес, який стоїть біля виходу з горища, не розборонить їх? Придивляючись до нього, Пітер бачить причину: капітанова увага прикута до величезного пташиного гнізда з одним-єдиним яйцем, що повільно розколюється. За мить з яйця вистрибує горобець завбільшки з людину, з веселим обличчям Олберта Уеллса. Але Пітер уже знову дивиться на край даху, де Огілві, скочуючись, збиває з ніг Крістіну, і тепер Марша Прейскотт допомагає герцогові й герцогині підштовхувати їх до страшного провалля. Натовп на вулиці все ще дивиться вгору, а капітан Йоллес стоїть собі, прихилившись до одвірка, й позіхає!