Вашингтон Ірвінг - Ірвінг В. Легенда про Сонну Балку та інші історії

Року Божого тисяча сімсот… не пам'ятаю якого, однак це було десь у першій половині минулого століття, у стародавньому місті Манхеттен жив один дуже порядний бюргер. Вольферт Веббер його звали. Він був нащадком старого Кобуса Веббера з міста Брилле в Нідерландах, одного з перших поселенців, відомого тим, що першим узявся вирощувати капусту, прибув він до провінції ще в часи правління Олофа ван Кортландта, котрого ще називали Мрійником.

Ділянка, на якій Кобус Веббер осів сам і посадив свою капусту, залишалася з того часу у власності сім'ї, яка продовжувала працювати в цій царині з такою похвальною наполегливістю, до якої схильні лише наші голландські бюргери. Усі родинні здібності протягом поколінь були зосереджені на вивченні та вдосконаленні цього благородного овочу. І саме така концентрація зусиль, без сумніву, забезпечила величезні статки і популярність, досягнуті завдяки капусті.

Династія продовжувала розвивати свою спадщину і жодного разу не дала підстав сумніватися в її легітимності. Старший син успадкував не лише землю, але й схожість на свого батька. Якщо б вивісити на стіні портрети представників цього роду, то це був би ряд практично ідентичних голів, що нагадують своєю формою та величиною овочі, над якими вони царювали.

Батько сім'ї незмінно проживав у родинному гнізді — голландському будиночку з жовтої цегли з голубим фронтоном, що звужується до верху, і традиційним залізним флюгером на даху. Усе, що стосується будівлі, свідчило про просторість і надійність. Зграйки серпокрильців заселяли маленькі шпаківні, якими були обвішані стіни, ластівки будували свої гнізда під карнизами склепінь, а кожен знає, що ці домашні птахи приносять удачу мешканцям, в яких вони винаймають своє житло. Яскравого сонячного ранку на початку літа було приємно чути їхнє веселе щебетання, коли вони пурхали в чистому, солодкому повітрі, ніби бажаючи процвітання Вебберам.

Так цілком спокійно і затишно проживала ця чудова родина у затінку могутнього платана, який потроху і помалу розрісся настільки, що повністю затінив їхній палац. Місто поступово наближалося своїми новобудовами до цього обійстя. Будинки підіймалися, щоб затулити собою краєвиди. Сільські дороги перетворювалися в гамірні й густозаселені вулиці. Одним словом, зберігаючи усі звички сільського життя, Веббери перетворилися у містян.

Тим не менш, вони зберігали і свою спадкову вдачу, і спадкові володіння, з усією впертістю дрібних німецьких князьків в імперії. Вольферт був останнім представником роду, він успадкував патріархальну лавку біля дверей під родинним деревом, зберігав скіпетр своїх батьків і вважався таким собі сільським старостою посеред метрополії.

Щоб розділити турботи та радості свого правління, чоловік узяв собі помічницю, одну з тих чудових жінок, котрих називають господиньками. Дружина була однією з тих маленьких метких ґаздинь, які завжди метушаться, навіть коли нема чого робити. Однак її діяльність набула одного конкретного спрямування. Здавалося, що все своє життя молодиця віддавалася інтенсивному плетінню, як удома, так і поза ним. Ходила чи сиділа, її спиці спритно рухалися, і подейкують, що завдяки своїй невичерпній енергії жінка майже за рік забезпечила всіх домашніх панчохами. Це чесне подружжя Всевишній благословив єдиною донькою, котру виховували з великою ніжністю та турботою. Багато зусиль доклали до її освіти, щоб вона могла шити різними способами, знала, як маринувати огірки та помідори, і навіть вишивати своє ім'я на канві. Вплив її смаків був помітний навіть у сімейному городі, де гарне перемішувалося з корисним. Цілі ряди вогняних хризантем і чудових мальв межували з капустяними грядками, а гігантські соняхи схиляли свої широкі, веселі личка над тином і, здавалося, закликали перехожих.

Ось так Вольферт Веббер панував над своїми батьківськими акрами, мирно і з задоволенням. Але й у нього, як і в усіх інших господарів, траплялися турботи та неприємності. Зростання рідного міста часом викликало в нього роздратування. Його невелику ділянку поступово оточили вулиці та будинки, які перехопили потоки повітря та заступили сонячне світло. Та ще й на город подекуди нападав прикордонний люд, який вештався просторами метрополії, і ці нічні набіги коштували йому іноді кількох чот його найблагородніших підданих, захоплених супротивником. Кілька волоцюг також любили ввалитися, якщо хтось забував замкнути ворота, залишаючи після себе спустошення, а хлопчиська частенько стинали голови знаменитим на всю округу соняхам, гордості його городу, що ніжно і млосно схиляли свої голови над парканом. Та все це були дрібні клопоти, які хоча й могли зворушити його душу, як літній бриз, що тривожить поверхню ставка біля млина, але не могли нашкодити глибокій врівноваженості цього чоловіка. Він хапав надійний кийок, який завжди стояв за дверима, раптово вибігав надвір і частував ним спину того, хто зазіхав на його майно, чи то була свиня чи хуліган, а потім повертався додому, чудово таким чином освіжившись і заспокоївшись.