Вашингтон Ірвінг - Ірвінг В. Легенда про Сонну Балку та інші історії

Однак найпоширеніша та вірогідна історія наполягає, що Том Волкер так перейнявся долею своєї дружини та домашнього майна, що недовго мізкував і подався на пошуки до індіанської твердині. Упродовж довгого літнього дня він тинявся похмурим місцем, але навіть слідів дружини не знайшов. Кілька разів кликав її на ім'я, але ніхто не відгукнувся у відповідь. Лише бугай, пролітаючи повз, відізвався на голос чоловіка, та гидка жаба квакнула із сусіднього ставка. Зрештою, подейкують, уже майже в суцільній темряві, коли сови починали свої лови і заметушилися кажани, увагу шукача привернув галас круків, які обсіли кипарис. Він поглянув туди і побачив вузлик із картатого фартуха, що висів на гілках дерева. А поруч сидів шуліка, котрий ніби наглядав за здобиччю. Чоловік радісно схопився, бо впізнав фартух своєї дружини і вирішив, що там мають бути загорнуті домашні цінності.

«Треба повернути майно, — сказав собі шукач, — і спробувати обійтися без жінки».

Коли він видряпався на дерево, шуліка розгорнув свої широкі крила, заклекотів і зник у глибокій тіні лісу. Том вхопив фартуха, але — ой, леле! — не надибав там нічого, крім людського серця та печінки.

Ось і все, що повідала ця побрехенька про те, що знайшов Том від своєї дружини. Можливо, вона спробувала розібратися з чорним чоловіком так, як звикла розбиратися зі своїм. І хоча, зазвичай, сварливу молодицю вважають парою для чортяки, але цього разу їй, здається, було непереливки. Проте жінка мала б померти гідно, бо Том виявив біля одного дерева глибокі відбитки копит, а також жмут волосся, вирваного, мабуть, із жорсткої чуприни широкоплечого дроворуба. Волкер знав із власного досвіду, якою запеклою була його дружина. Він лише стенув плечима, оглядаючи наслідки жорстокого поєдинку. «Отакої, — промовив він подумки. — Дідькові, мабуть, добряче дісталося».

Втрату свого майна Том компенсував втратою дружини, адже був сільським філософом. Він навіть відчував щось на кшталт вдячності до чорного лісника, котрий, на думку чоловіка, зробив йому послугу. Отож прагнув підтримувати з ним знайомство й надалі, але успіху в цьому довгий час не досягав. Старий чортяка переховувався, бо хоча люди й думають, що його легко викликати, це не завжди так. Він добре вміє махлювати, коли впевнений у своїх картах.

Але врешті-решт, як розповідають, коли Том мало не втратив терпець і був уже готовий пристати на будь-які умови, щоб допастися до обіцяного скарбу, він таки зустрів чорного чоловіка одного вечора у звичній лісовій одежі із сокирою на плечі, коли той швендяв по краю болота і співав якусь пісню. Нечистий демонстрував повну байдужість до Тома, ступав своєю стежиною, відповідав скупо та продовжував горланити свою пісеньку.

Однак Том таки підвів його до суті справи, і вони стали обговорювати умови, на яких можна отримати піратський скарб. Була одна умова, про яку краще не згадувати, бо само собою зрозуміло, про що йдеться, коли диявол виявляє свою прихильність. Але були й інші, яких нечистий ніяк не хотів зректися. Дідько наполягав, щоб гроші, знайдені за його допомогою, були використані так, як він скаже. Наприклад, щоб Том торгував невільниками і спорядив для цього відповідний корабель. Проте Том рішуче відмовився: він і без цього брав уже важкий гріх на душу. І навіть сам диявол не зміг спокусити його гендлювати людьми.

Том був настільки впертим у цьому питанні, що нечистий не став наполягати на своєму і запропонував натомість, щоб його підопічний став лихварем. Диявол дуже турбувався зростанням кількості такої братії, бо вважав лихварів напрочуд корисними для своїх лихих намірів.

Стосовно цього жодних заперечень не виникло, бо такі справи були Томові до серця.

— Наступного місяця відкриєш у Бостоні ломбард, — звелів чорний чоловік.

— Я зроблю це хоч завтра, якщо хочеш, — запобігав Том Волкер.

— Позичатимеш гроші під два відсотки на місяць.

— Та я дертиму й чотири! — запевнив Том Волкер.

— Вимагатимеш оплату за векселями, відмовлятимеш у продовженні закладних, доводитимеш крамарів до банкрутства.

— Я доводитиму їх навіть до дідька лисого, — жадібно закричав Том Волкер.

— Такий лихвар за мої гроші мені потрібен! — сказав чортисько захоплено. — Коли хочеш їх отримати?

— Цієї ж ночі.

— Ну нехай! — погодився диявол.

— Ну нехай! — підтримав Том Волкер, компаньйони вдарили по руках й уклали угоду.

Через кілька днів Том Волкер уже сидів за столом у ломбарді в Бостоні. Його слава як чоловіка, готового позичити гроші будь-кому, миттю поширилася містом і за його межами. Ще всі пам'ятали часи губернатора Белшера, коли готівка була особливо в дефіциті. Це був час кредитів. Країна була завалена державними облігаціями, створили знаменитий земельний банк. Дуже вигідно було спекулювати, люди дивувалися планами нових поселень і міст у пустелі. Маклери показували накреслені на папері ділянки та містечка, які, як Ельдорадо, лежали невідомо де, але кожен був готовий придбати і собі частку. Одним словом, шалена спекулятивна лихоманка, яка раз по раз трапляється в нашій країні, набула тривожного ухилу, коли всі мріють заробити статки з порожнечі. Але, як завжди, гарячка таки вгамувалася, мрії канули, й уявні статки разом із ними. Ті, хто зазнав цього, опинилися в жахливому стані, й уся країна наповнилася наріканнями на «важкі часи».