Вашингтон Ірвінг - Ірвінг В. Легенда про Сонну Балку та інші історії

Чолов'яга тер очі, озирався і нарешті допетрав, що поки він розмірковував про інші справи, вона встигла перетворитися на жінку і, що ще гірше, закохалася. Це були зовсім нові турботи для бідного Вольферта. Він був хорошим батьком, але до того ж і розсудливим чоловіком. Молодик був дуже чемним хлопцем, але не мав ні грошей, ні землі. І всі ідеї Вольферта зводилися до однієї — він не бачив жодної альтернативи у разі одруження, окрім як наділити молоду пару клаптиком свого капустяного городу, якого і так ледве вистачало для потреб однієї сім’ї.

Отже, як виважений батько, він вирішив придушити цю пристрасть у зародку і заборонив дітям зустрічатися, хоча це дуже ранило батьківське серце і рясні тихі сльози заволокли блискучі очі доньки. Тим не менш, дівчина показала себе взірцем дочірнього благочестя та послуху. Вона ніколи не супилася і не гнівалася, ніколи не перечила батьками, ніколи не виявляла пристрасті, не впадала в істерику, як у романтичних романах, які люблять читати молоді жінки. Це не для неї! Вона не була якоюсь бунтівною героїнею, запевняю вас. Навпаки, скорилася, як слухняна донька, зачинила вхідні двері перед обличчям коханого, і якщо іноді спілкувалася з ним, то тільки з вікна кухні або через огорожу саду.

Вольферт глибоко перейнявся цими речами, на його чоло лягли нові зморшки, коли він одного суботнього вечора вибрався до сільської корчми, десь за дві милі від міста. Це було улюблене місце для голландської частини громади, бо корчмарі там завжди були голландцями і зберігали атмосферу та звичаї давніх часів. Це був голландський будиночок, що, мабуть, служив пристанищем для якогось заможного бюргера з перших переселенців. Він стояв неподалік від місцини, яку називали косою Корліра, вона тягнеться далеко в Саунд, і приплив та відплив міняються тут з блискавичною швидкістю. Надійно збудовану, але дещо запущену споруду можна було бачити здалеку через гайочок в'язів і платанів, які, здавалося, гостинно запрошували до себе, а кілька плакучих верб своїм сумним, опущеним листям нагадували падаючі води, які викликали думки про прохолоду, що манила мандрівника під час спекотного літа.

Сюди, як я вже казав, і стікалися юрми літніх мешканців Манхеттена, де хтось грав у шаффлборд, або «дев’ять пальців», а інші замислено курили люльки та теревенили про державні справи.

Стояв осінній вечір, коли Вольферт наважився на візит до цього закладу. Вітер зривав із в’язів і верб останнє листя, яке кружляло в галасливому вихорі над полями. Північна алея була безлюдна, бо передчасні холоди загнали гультяїв у приміщення. Оскільки це був суботній вечір, то тут зібрався звичний контингент, який складався здебільшого зі справжніх голландських бюргерів, іноді розбавлених представниками інших націй і країн, що цілком природно для міста з таким строкатим населенням.

Поруч із грубкою у величезному шкіряному кріслі сидів диктатор цього маленького світу, шановний Рем або, якщо офіційно, Рамм Рапелі. Чоловік був валлонцем і славився стародавністю свого роду, а його бабуся була першою білою дитиною, яка народилася в цій провінції. А ще він славився своїми статками та гідністю, бо довго обіймав посаду виборного і був особою, перед якою навіть сам губернатор скидав свого капелюха. З давніх-давен чоловік заволодів шкіряним кріслом і сидів на цьому своєму троні, стаючи все огряднішим і гладкішим, поки нарешті, впродовж багатьох років, не заповнив його вщент. Слово його було вирішальним для підданих, бо він був настільки заможною людиною, що не мав потреби підтримувати будь-яку свою думку відповідним аргументом. Шинкар обслуговував його зі своєрідною офіційністю. Не те, щоб він платив більше, ніж його сусіди, але монета багатія завжди здається набагато вартіснішою. Корчмар завжди знаходив приємне слово чи жарт, щоб видихнути його у вухо вельмишановного Рамма. Той, правда, ніколи не сміявся і постійно зберігав на обличчі пихатість і солідність, але іноді винагороджував господаря знаками прихильності, які часом нагадували якесь хрюкання, та все ж захоплювали корчмаря більше, ніж навіть гомеричний регіт заможної людини.

— Це буде бурхлива ніч для шукачів скарбів, — зауважив шинкар, коли порив вітру забіснувався навколо будинку і щось грюкнуло біля вікон.

— Що, хіба вони знову взялися за старе? — здивувався англієць, одноокий відставний капітан, котрий часто відвідував корчму.

— Авжеж, — відповів шинкар, — чому б цього не робити? їм нещодавно пощастило. Кажуть, що викопали в полі великий горщик із грошима, за садом Стюйвезента. Люди вважають, що його в давнину закопав особисто Пітер Стюйвезент, наш голландський губернатор.